Сон-30

Снився сон як безкінечна
Й неосмислена дорога.
Гонить серце молодече
Вийти з хати за порога.

Може, десь життя інакше,
Асфальтоване і чисте,
Може, це є справжнє щастя,
Що у путь безкраю кличе.

Миготить мінливе світло
В чорній лампі електричній,
Й манить - зоряним привітом,
І рекламносяйним личком.

Колесить кудись автобус
І везе мене - у безвість,
Цілу ніч я у дорозі
Їду шляхом довжелезним.

Не дивлюсь я на пейзажі,
Що приїлись, однакові,
Чорні види розум змазав
В миготіння завіконне.

Не дивлюсь вперед тривожно,
Щоб дорогу розпізнати.
Не чіпляюсь судорожно
Поглядом за чорні знаки.

Не вивчаю пасажирів,
Як в англійських детективах,
Бо в салоні - ні людини,
Тільки я сиджу тужливо.

Розтеклась я по сидінню,
Розморилась в соннім мреві.
Чи відомий шлях водію?
Не тривожуся даремно.

Майже сплю, та гладь асфальтна -
Перейшла на бездоріжжя,
І пішли колеса плясом,
Трясучи тіла зманіжені.

Та автобус проминає,
Й знову їде як по маслу,
І життя пливе й минає,
І, як лампа, - кволо гасне.