Юрий Иватько. Закутана в сатины и во льны...
закутана в сатины и во льны,
насквозь пропитана любовью к "Амаретто",
в моей зиме — сама дитя начала лета -
сидишь напротив.
Из проёмов ледяных
едва размытым светом тусклый день струится,
рисуя бликами на фоне зыбких стен
изгибы пальцев, беспокойные ресницы
и очертания капроновых колен.
Роняешь фразы, только ветер за окном
мне разобрать их не даёт. А может это
шумит в крови переизбыток "Амаретто"?
Или причина в разбелённой январём
июньской зелени волнующего взгляда,
по мне скользнувшего нечаянным лучом,
сбивая мысли, заставляя сердце падать
холодным камнем в бесконечность. И ещё,
так нарочито распаляя зимний морок,
текущий холодом по шторам и цветам,
предощущением, понятным только нам,
неотвратимой вспышки,
за которой
опять нахлынут одиночество с тоской...
Тебя ведь, правда, не страшит ничто на свете -
твой неуёмный, шалый знак — беспутный ветер.
И ты легко уйдёшь, едва махнув рукой.
В какой немыслимой дали теперь всё это:
пустой январь в окне, холодные цветы,
полунаитий вязь, невнятный шёпот ветра,
фатальный круг разлук заведомых.
А ты...
Ты из моей зимы в своё начало лета
ушла, оставив мне заснеженные сны,
и горечь зимних фраз в букете "Амаретто"...
И там,
закутана в сатины и во льны...
Захутана ў саціны і ў льны...
… і тут,
захутана ў саціны і ў льны,
наскрозь прасякнута каханнем да "Амарэта",
у маёй зіме - сама дзіцё пачатку лета -
сядзіш насупраць.
З праёмаў ледзяных
ледзь размытым святлом цьмяны дзень струменіцца,
малюючы блікамі на фоне зыбкіх сцен
выгіны пальцаў, клапатлівыя вейкі
і абрысы капронавых каленяў.
Губляеш фразы, толькі вецер за акном
мне разабраць іх не дае. А можа гэта
шуміць у крыві празмернасць "Амэрета"?
Ці прычына ў разбеленай студзенем
чэрвеньскай зеляніны хвалюючага погляду,
па мне які слізгануў неспадзяваным прамянём,
збіваючы думкі, прымушаючы сэрца падаць
халодным каменем у бясконцасць. І яшчэ,
так знарачыста распальваючы зімовы морак,
бягучы холадам па шторам і кветкам,
прадчуваннем, зразумелым толькі нам,
няўхільнага выбліску,
за якім
ізноў нарынуць адзінота з нудой...
Цябе бо, праўда, не страшыць нішто на свеце -
твой несуцішны, шалы знак - бесталковы вецер.
І ты лёгка сыдзеш, ледзь махнуўшы мне рукой.
У якой неймавернай далечы зараз усё гэта:
пусты студзень у акне, халодныя кветкі,
напаўнаіцій вязьмо, невыразны шэпт ветра,
фатальны круг расстанняў свядомых.
А ты...
Ты з маёй зімы ў свой пачатак лета
сышла, пакінуўшы мне заснежаныя сны,
і гаркату зімовых фраз у букеце "Амарэта"...
І там,
захутана ў саціны і ў льны...
Построчный перевод на белорусский язык Максима Троянович
Свидетельство о публикации №121031102030
Графоген 11.03.2021 10:30 Заявить о нарушении