Донька-17

Була донечка маленька,
Пустотлива й говірка,
Усміхалась татку й неньці,
Наче лялечка жива.

Білі локони і бантик,
Плаття в блискітках-пилинках,
Не встигали балувати
Батьки зоряну дитину.

Мякі зоряні ведмеді
На вікні - рожеві тюлі,
Стали снитись юній леді
І нашіптували: - Люлі.

Лише інколи у іграх,
Донька, падаючи долі,
Ранила свої колінка,
Дуже боляче - до крові.

Й розуміла - що живою,
Бути боляче і страшно.
Але ранка швидко гоїлась,
Й забувався біль вчорашній.

Краще бути, наче лялька
І не плакати ніколи,
Шанувати серце з малку,
Й не терзатися від болю.

Стала дівчинка з роками,
Як хотіла та просила,
Мов з дитинства лялька Барбі,
Пластикова та красива.

Усмішка напоготові,
В очах блискітки-прикраси,
Проте чулась не живою,
Наче серце із пластмаси.

Навіть в батька на поминках
Не змогла, як слід, поплакать,
Її серце й на хвилинку
Не відчуло біль від втрати.

І чудово - від емоцій,
Виникають ранні зморшки,
Що й хірург не буде в змозі
Виправити на обложці.