Я гілка. Дерево. Тінистий сквер.
Я пам’ятаю, як в часи одвіку
виходили монахи із печер
і насаджали паростки горіху.
Я кльон, я квіт акації, я ліс,
від бруньки до останнього листочка.
Своїм корінням я не в почву вріс,
а батьківську вишивану сорочку.
Не плач, осико. Вчора ти, немов
коханка, притулялася до граба,
коли плюгавий бусурмен прийшов
під новий хмарочос мене заграбить...
Заграбив, йо, якби проспав народ
башибузука нового нашестя,
і мертве тіло зрізаних колод
моїх гілок не оживив трихрестям.
Є на печерських схилах сквер.
Живий, нескорений і непохилий.
Там пташенята в гніздах дотепер
навчаються співать і мати крила.
про сквер на гiрцi Дарвiна
© Copyright: Цветков Александр, 2021
Свидетельство о публикации №121022805972
Свидетельство о публикации №121022805972
Рецензии