так сталося

задивлена у себе,
наче в пекло вулиць
у гарячку літа десь в Синаї,
живе собі у серці тая діва,
що розпинає душу,
рве сорочку і без рук
волоче жили,
крутить з них мотуззя,
ну як тут крові не душити
мОї дні та ночі,
і по судинах нишком чемно
не тинятись,
відверто нагло заставляти втирати піт з обличчя,
коли я бачу тую кралю
з листям жовтим
в темноті волосся,
та щось там шепче вітер,
що звернув з дороги,
її на мить, чи дві піймавши,
і крутить кучері
в своїх потоках,
коли міняється на гонор спокій,
лелітками ступають весни,
штовхаючи у літо дні, обіймів теплі,
коли обернеться вона,
на мене погляд кине,
чи то мені примариться такеє,
вона лише на небо глипне,
вигляда погоду,
щоби піти до берега,
хай хвилі ноги миють,
то значить бути мавкою,
коли її розгледить місяць
на своїй доріжці у водоймі,
тоді і ліс прийде,
і скинуть листя верби
теж на припоні вроди теї,
що дивиною всім здається,
насправді лиже діва руки бога,
бо піддається волі йти за миром,
щоб витерти колись стОпи святі своїм волоссям,
якщо дозволить,
бо ж митаря помилував,
і є надія!

02.40
19.02.2021