Ecce homo

Ніхто не пробачить нам просте обережне щастя,
яким в ці холодні дні весна заповила світ.
Не бійся, кохана, в нас попереду не напасті,
а рими на вдиху... мед... і білих птахів політ...

Наш всесвіт гребує злом. Його там і так багато,
щоб вити з чужих ниток пусті візерунки мли.
Тут в дітях нема батьків, а сестри неволять брата,
то ж, бачиш, не варто лік робити собі з золи.

Нестриманість серця... Біль... Звичайні, як сонце, душі...
З тобою мені і ніч прозора, немов кришталь.
Навпроти італійська піцерня торгує суші,
викликаючи, як і люди навколо, печаль

від таких примітивних когнітивних дисонансів,
але ж невпинного часу всіх несе течія,
і від швидкості плину для нас не меншає шансів
зрозуміти врешт, що я - це ти, і що ти - це я.

Тому я й не сумую. Кохання - моє причастя
на цю найближчу для конгруентних тисячу літ.
І плювати, що ніхто не пробачить нам це щастя,
що ним в ці холодні дні весна заповила світ.