Иосиф Бродский. Шесть лет спустя. Рус. Бел
второе января пришлось на вторник,
что удивленно поднятая бровь,
как со стекла автомобиля – дворник,
с лица сгоняла смутную печаль,
незамутненной оставляя даль.
Так долго вместе прожили, что снег
коль выпадет, то думалось – навеки,
что, дабы не зажмуривать ей век,
я прикрывал ладонью их, и веки,
не веря, что их пробуют спасти,
метались там, как бабочки в горсти.
Так чужды были всякой новизне,
что тесные объятия во сне
бесчестили любой психоанализ
что губы, припадавшие к плечу,
с моими, задувавшими свечу,
не видя дел иных, соединялись.
Так долго вместе прожили, что роз
семейство на обшарпанных обоях
сменилось целой рощею берез,
и деньги появились у обоих,
и тридцать дней над морем, языкат,
грозил пожаром Турции закат.
Так долго вместе прожили без книг,
без мебели, без утвари на старом
диванчике, что – прежде чем возник –
был треугольник перпендикуляром,
восставленным знакомыми стоймя
над слившимися точками двумя.
Так долго вместе прожили мы с ней,
что сделали из собственных теней
мы дверь себе – работаешь ли, спишь ли,
но створки не распахивались врозь,
и мы прошли их, видимо, насквозь
и черным ходом в будущее вышли.
Шэсць гадоў пасля
Так доўга разам жылі, што ізноў
другое студзеня прыйшлося на аўторак,
што здзіўлена паднятае брыво,
нібы са шкла аўтамабіля - дворнік,
з твару зганяла смутны смутак,
незамутненай пакідаючы далеч.
Так доўга разам жылі, што нават снег
калі выпадзе, тое думалася - навекі,
што, каб не заплюшчваць ёй павекі,
я затуляў далонню іх, і павекі,
не верачы, што іх спрабуюць выратаваць,
кідаліся там, як матылькі ў жмені.
Так чужыя былі ўсякай навізне,
што цесныя абдымкі ў сне
ганьбілі любы псіхааналіз
што вусны, прыпадаўшыя да пляча,
з маімі, якія задзімалі свечку,
не бачачы спраў іншых, злучаліся.
Так доўга разам пражылі, што руж
сямейства на абшарпаных шпалерах
змянілася цэлым гаем бяроз,
і грошы з'явіліся ў абодвух,
і трыццаць дзён над морам, языкат,
пагражаў пажарам Турцыі заход.
Так доўга разам пражылі без кніг,
без мэблі, без посуду на старой
канапцы, што - перш чым паўстаў -
быў трыкутнік перпендыкулярам,
пастаўленым знаёмымі стаўма
над зліўшыміся кропкамі дзвюма.
Так доўга разам пражылі мы з ёй,
што зрабілі з уласных ценяў
мы дзверы сабе - ці працуеш, ці спіш,
але створкі не расхіналіся паасобку,
і мы прайшлі іх, мабыць, наскрозь
і чорным ходам у будучыню выйшлі.
Построчный перевод на белорусский язык Максима Троянович
Свидетельство о публикации №121021503097