Царь Бож

МИКОЛА РУДЕНКО (ПОЭМА)
(Перевод с украинского)
1
Грипп в казарме. Холодом тревожа,
За стеклом зашлась огнём заря.
Мне не спится. Вспоминаю Божа -
Украины первого царя.

Именем его полны глубины.
Выжигает душу как огнём.
Антов царь, правитель Украины,
Да не я ли сам был тем царём?

Как со дна Днепра на спинах змиев,
Память поднимается в росе.
Ведь тогда не ведали про Киев,
А владенья Антов знали все.

Знали готы, римляне слыхали
Про величье этих степняков.
Пальцы их, что меч с работой знали,
Словно воск, сминали сталь подков.

Дышит добротой у них здоровье,
Но их гнев - любых мечей страшней.
От Карпатских гор до Поднепровья -
Правит Бож с подмогой сыновей.

Урожай большой даёт пшеница.
В поселеньях скот - про счёт забудь!
А какое наслажденье в лицах,
Если в мёд гречишный хлеб макнуть!

Но когда приходят беды к люду,
То ни хлеб не радует, ни мёд.
На державу Антов отовсюду
Начинают недруги поход.

Не пасутся по степям отары,
Не пускают жеребцов на луг.
Во главе с белёсым Винитаром
Переходят готы через Буг.

Где по полю шли с железным плугом
Пахари окрестных деревень,
Над Горынью и над самым Бугом
Льётся кровь и ночь, и божий день.

Причитали хаты и могилы,
Плакали, к дубам припав, орлы:
Захватили Божа вражьи силы,
В цепи заковали, в кандалы.

2

Окружили Божа, что гадюки -
От щитов германских степь рябит.
Каждый воин был к дубам за руки
Боевыми стрелами прибит.

Земледельцев-антов отовсюду
Винитар сгоняет в дым и гарь -
Непокорному на пользу люду
Видеть, как позорно гибнет царь.

Думал враг заставить патриотов
Презирать вождя наперебой.
Но внезапно стал правитель готов
Любоваться рыцарской красой.

Винитар
Бож, опомнись! Битвами стальными
Я творю империю свою,
Трон мой будет тут, где я стою,
Жеребцов своих напоим в Риме.

Время перейти ко мне с народом,
Вы - не войско, а дикарский клан.
Прикажи: пускай перед походом
Сыновья твои придут в мой стан.

Я верну тебе и меч , и званье,
И не трону ни стада, ни рожь.
Нужно лишь империи признанье.
Этим ты народ убережёшь.

... кровь и мука на лице у Божа.
Он не слышал речи короля.
Всходит слово, сердце растревожа,
То, что ждёт священная земля.

Знал он слабость своего народа:
Хлебороб скорей, не воин он.
Дороги ему земля, свобода.
Как он только будет защищён?

И со скрипом медленно вращает
Колесо история-арба.
Без державы воли не бывает,
Без державы
ждёт судьба раба.

И распят между двумя дубами
(Он терпеть мучения умел!),
Шевельнул кровавыми губами -
И над степью голос прогремел.

Бож
Земляки! В своём краю медовом
Не излишне просто ли живём?
Попривыкли как на всём готовом:
Дышло посади -
и сразу жнём.

Выкуйте державу, где свобода...
- Куйте! - отозвался им огонь.
И тогда из солнца с небосвода
Жеребец явился,
Чудо-конь.

3

Он остановился перед Божем,
Словно ждал наездника в седло.
Вскачь пошел галопом, растревожен,
Что-то его двигало, вело,

Словно он живого человека
Вёз, как долг служения велит.
И с тех пор до истеченья века
Видят люди:
царский конь бежит.

Словно бы над ним Бож машет плетью,
Битвой высекаются мечи.
Полтора уже тысячелетья
Скачет он под солнцем и в ночи.

Пламенная грива в том походе
Чувствует веков секущих плеть,
Заревом зайдётся на восходе,
Чтобы на заходе догореть.

И как воли древней проявленье
Там, где конь промчится по полям -
Возникает Киева виденье
И Лубны с Полтавой сыновьям.

То его заметили в Карпатах,
То, гляди, на Ворсклу он летит.
На седле в огнезащитных латах
Над землей восходит Бож в зенит.

Вечность рассекая, верой светел,
Всадник крыши пробует рукой.
Даже я его и то заметил
В лагерях мордовских над собой.

И все те, кто стал уже кореньем
(Сотни тысяч - Божа сыновья),
Словно перед новым сотвореньем
Из земли выходят на поля.

А над ними - голос сквозь невзгоды,
Конь встаёт от эха на дыбы:
- Без державы не видать свободы.
Без державы - мы навек рабы.

27 - 30 октября 1980 г.



Микола Руденко – Цар Буж
1

У казармі — грип, надворі — стужа.
В шибці блимає якась зоря.
Знов не сплю і думаю про Бужа —
Першого вкраїнського царя.

Іменем отим віддавна марю.
Чом висиш на серці тягарем,
Царю антів — український царю?
Чи не сам я був отим царем?..

Мов із дна, з дніпровських чорториїв,
Пам’ять підіймається в росі.
Ще тоді ніхто не чув про Київ,
А країну Антів знали всі.

Знали римляни і знали готи
Гордих велетнів-степовиків.
Пальці, звиклі до меча й роботи,
Наче віск, зминали сталь підків.

На обличчях — доброта й здоров’я,
Та не кваптесь звідать їхній гнів.
Від Карпатських гір до Подніпров’я —
Царство Бужа і його синів.

Добре родить просо і пшениця,
І худоби в селах не злічить.
А чи вам смакує паляниця,
Як в гречаний мед її вмочить?..
 
Та настали лихоліття й біди,
Ані хліб не радує, ні сіль —
Насуваються лихі сусіди
На Країну Антів звідусіль.

Вже в степах не пастися отарам,
Жеребців не випускати в луг:
На чолі з білявим Вінітаром
Переходять готи через Буг.

Де ішли з напівзалізним плугом
Під весняним сонцем орачі —
Понад Горинню і понад Бугом
Ллється кров удень і уночі.

Голосили хати і могили,
Припадали до дубів орли:
Полонили Бужа, полонили —
Скутого по селах повели.

2

Оточили Бужа, ніби круки —
Від щитів германських степ рябів.
Бойовими дротиками руки
Прибивали до живих дубів.

Хліборобів-антів звідусюди
Повелів зганяти Вінітар —
Хай побачать непокірні люди,
У якій ганьбі конає цар.

Думав ворог: «У серця підданців
Я огиду до вождя внесу…»
Та зненацька сам король германців
Задививсь на лицарську красу.

Вінітар
Схаменися, Буже! У нестримі
Я творю імперію свою.
Трон мій буде тут, де я стою.
Жеребців напоїмо у Римі.

Переходь до мене із народом.
Ви іще не військо — дикуни.
Накажи: нехай перед походом
В стан мій з’являться твої сини.

Поверну мечі і привілеї.
Не займу ні жита, ні отар.
Ввійдеш до імперії моєї
Як соратник і союзний цар.

…Кров і мука на обличчі Бужа.
Він не чув промови короля.
Визрівало слово в серці мужа
Те, якого жде свята земля.

Знав він слабості свого народу:
Хлібороб він ліпший, ніж вояк.
Любить землю, збіжжя і свободу.
Але ж їх оборонити як?

Із скрипінням крутиться поволі
Колесо історії-гарби.
Без держави нам не мати волі.
Без держави —
Ми навік раби.

Розіп’ятий між двома дубами
(О, долати муки він умів!),
Ворухнув кривавими губами —
І над степом голос загримів.

Буж
Земляки! Добродії! Братове!
Чи не все надміру в нас просте?
Небо нас послало на готове:
Дишло посади —
Й воно росте.

Викуйте собі державу й силу…
— Куйте! — відгукнулась просторінь,
І тоді із сонця, з небосхилу
Вимчав царський огир,
Чудо-кІнь.

3

Він спинився перед мертвим Бужем
Ніби ждав господаря в сідло.
А відтак зірвався чвалом дужим —
Щось його штовхало і вело.

Наче він живому чоловіку
Все іще продовжує служить.
Відтоді щороку і щовіку
Бачать люди:
Бужів кінь біжить.

Ніби хтось над ним махає пліттю,
Ніби крешуть у степу мечі.
Понад півтора тисячоліття
Скаче він удень і уночі.

Полум’яна грива в цім поході
Серед виру весен і століть
Спалахне загравою на сході,
Щоб відтак на заході згоріть.

І як волі неземної вияв,
Там, де кінь промчить через лани —
З-під копита виникає Київ,
А за ним Полтава і Лубни.

То його помітили в Карпатах,
То, дивись, на Ворсклу поспіша.
На сідельці, в полум’яних латах,
Не вмирає Бужева душа.

Кінь ворушить вічність копитами,
Вершник нахиляється до стріх.
Навіть я його поза дротами
У лісах мордовських спостеріг.

І усі, хто став уже корінням
(Сотні тисяч — Бужеві сини),
Мов перед новітнім сотворінням,
З-під землі виходять на лани.

А над ними котиться у полі
Голос із далекої доби:
— Без держави нам не мати волі.
Без держави — ми навік раби.

27-го — 30-го жовтня 1980 р.