Поденно ми торуємо «Тропу»,
Хребтом своїм вигоюємо хИби.
У глупу ніч, у нЕпогодь сліпу,
Вона прямує виструнчена, ніби.
Щоб там не марив хтось, не говорив,
А знати слід і слову справжню ціну.
Межу свою, першопричину.
Не тіло – Світ. Натуга – не порив.
Сприймати все ознАчене – самИм –
В собІ довИгостривши лЕзо,
Не домітати порох свій на дим:
Життя людське, надійніше – тверезе!
Тропа
© Copyright: Анатолий Таран 2, 2021
Свидетельство о публикации №121021003286
Свидетельство о публикации №121021003286
Рецензии