пам ять

Mов в глибині води в прозорім морі
просіянім проміння збіжжям злотим
на денці неглибокім колір кажуть
свій кожен різнобарвні камінці –
так спогади недавнього, що в радість
були вони чи в щире здивування,
чи іншою емоцією куті -
вони жевріють,
хоч і не смарагди, не лали, не сапфіри, навіть не
прозорий аметист шляхетний ніжний –
все ж мають свою силу і вони.
 
Ба є глибокої води напруга,
що тисне промені у синього frequency –
все навкруги темніє й зеленіє,
і білий камінь з-жовта теж зелене
своє підводне камінне єство
виказує замість того, без барви,
що сяяв би він чисто на поверхні в променях сонця й відблиску води прозорої та чистої, що в морі
глибокім втаємничує і колір, і навіть інколи здається, що й самеє
предмету суть – так

Пам'ять,
крізь глиб років химерно перетворює події на ніщо,
в дурне пригоди, в щось цінне те, що слів було не варте і навпаки –
тоді реконструює картину світу зверхньо й тенденційно
той, хто ждав мовчки й терпляче свій час
на переписування просто верхом –
нема часу шкребти по палімпсести – пастозними зухвалими мазками
таке тобі новий маляр змалює, що сам ледь не повіриш в ту химеру –
а заперечуватимеш – ославлять
тебе ж самого божевільним друзі –
ті з ким хоч подумки ійшов на барикади,
ті з ким по зміні сьорбав борщ Майдану,
тi з ким готовий був тримати опір –
ба звідки тиск, коли він звідусюди?
 
і виявиться
                – ой же українці! –
що кожен в тім свою картину бачив,
і кожен власну мав про те уяву, ким хто є тут і там, й чого нам треба
всім –
всьому роєві індивідуалістів;
 
і сотня хлопчиків з фанерними щитами
вже не розкажуть, бо навіки там,
де згущує та синить давні барви
лірична пам'ять,
 
та в зелене зсунув
центр спектру нашого байдужий посполитий
люд.
 
                Годі скиглити – ба поки не пішло
все в синю глиб й у каламуть зелену –
камінчиків яскравих кольори
бодай для себе маю пригадати.
Бодай для себе,
 
Так:
бо нашім дітям
нове й хороше, славне і нове
хай зичить і дарує світле небо,
широке небо нашої Русі!..