Королевна...

Леся Украинка
(перевод с украинского: Дмитрий Артис)
КОРОЛЕВНА

1.
– Королевна, госпожа мне,
вы себя навек сгубили!
Чем же вас привлёк однажды
бедный рыцарь без наследства?

– Милый рыцарь, господин мне,
может ваша речь обидеть, –
за богатства королевна
не привыкла продаваться!

– Королевна, госпожа мне,
вы достойны по рожденью
багряницы и короны,
а не будничного платья.

– Милый рыцарь, господин мне,
разве я вам больше нравлюсь
в багрянице и короне,
чем в плаще простолюдинки?

– Королевна, госпожа мне,
я совсем бесславный рыцарь,
был предателями ранен
и умру в постели дома.

– Милый рыцарь, господин мне,
быть предателям в позоре,
вам же славы будет вдоволь:
вы – избранник королевны.

– Королевна, госпожа мне,
чует сердце, близок час мой,
кто же будет защищать вас
от молвы и наговоров?

– Милый рыцарь, господин мне,
не страшусь досужих сплетен,
всё моей подвластно воле,
я на то и королевна.

– Королевна, госпожа мне,
тяжко вам придётся видеть,
как меня хоронят люди
без торжественных обрядов.

– О, мой рыцарь, господин мне,
вы терзаете мне сердце!
Что мне толку от обрядов,
если вас уже не будет?

– Королевна, госпожа мне,
заклинаю вас любовью,
будьте в трауре достойны,
как пристало королевне.

– Милый рыцарь, господин мне,
но к чему такие просьбы?
Нет заклятия страшнее –
жить в печали беспросветной.

2.
В сельской маленькой церквушке
тянут «Requiem» органы,
хор выводит: «Miserere...»,
вторят люди: «De profundis...»

Ближе к рыцарскому гробу
подходила королевна,
и вставала рядом, будто
нареч;нная невеста.

Не дрожит вуалька тенью,
скрыв лицо от посторонних,
и в руках лучом спокойным
светит восковой огарок.

Плачут девушки в сторонке,
по толпе гуляет шепот:
«Та, вон та, его любила...»,
«Та, вон та, венок теряла...»

«Та, вон та, босой бежала,
стремена его ловила…»
«Кто, вон та, что встала прямо
возле гроба?» – «Королевна…»

3.
Королевские палаты
омрачились, и тревога
среди челяди дворовой, –
что-то зол король сегодня:

Очи мечут стрелы остры,
шпора лязгает о шпору,
и рука сжимает крепко
рукоять гранёной шпаги.

На пороге паж застывший,
весь трясется от испуга
и лепечет еле слышно:
– Королевна ждет за дверью…

Чуть кивнул король, ответил
твердым голосом: – Зовите,
пусть она при всех услышит
своего отца проклятья…

Не успел король закончить
речь безжалостную, злую,
как толпа загомонила:
– Эй, дорогу королевне!

Между рыцарей блестящих,
между дам, одетых пышно,
королевна проходила
не спеша, в одежде черной.

Без вуальки, без накидки
и с распущенной косою
шла, глаза не опуская,
головы не наклоняя.

В страхе рыцари притихли,
дамы пышные умолкли,
ждут сверкающего грома –
королевского проклятья.

Только что же? Тихо-тихо
зазвучал отцовский голос:
– Ты пришла? Садись поближе,
отдохни немного, дочка…

Лишь услышала такую
речь короткую, вздохнула,
задрожала, как росинка,
и упала королевна.

Как холодная росинка,
что держалась на вершинах
до утра, покуда солнце
благодатно не пригрело.

Так в палатах королевских
засиделись скорбь и горечь –
гости знатные, и всё же
этикет не соблюдают.

___________________

Леся Українка
КОРОЛIВНА

 – Королівно, ясна панно,
ви себе навік згубили!
Що з’єднало вас зо мною,
вбогим лицарем без спадку?

 – Мій лицарю, любий пане,
се мені гірка образа, –
я ж не звикла продавати
свого серця за червінці!

 – Королівно, ясна панно,
стану вашому належить
багряниця і корона,
а не ся буденна одіж.

 – Мій лицарю, любий пане,
та невже я вам миліша
в багряниці та короні,
ніж у простих темних шатах?

 – Королівно, ясна панно,
я зовсім безславний лицар,
бо від зрадницької зброї
умираю вдома, в ліжку.

 – Мій лицарю, любий пане,
хай впаде за зраду сором,
слави ж маєте доволі:
ви обранець королівни.

 – Королівно, ясна панно,
чує серце, що загину, –
хто ж вас буде боронити
від неслави, поговору?

 – Мій лицарю, любий пане,
не боюсь я поговору, –
все чиню по власній волі,
бо на те я королівна.

 – Королівно, ясна панно,
тяжко буде вам дивитись,
як мене ховати будуть
простим звичаєм, непишно.

 – Ой лицарю, любий пане!
Не вражайте мого серця!
Що мені по всіх пишнотах,
якби мала вас ховати?

 – Королівно, ясна панно,
заклинаю вас коханням,
майте гідність і в жалобі,
як належить королівні.

 – Мій лицарю, любий пане,
нащо сі страшні закляття?
Се ж найгірше в світі лихо –
непрозора, горда туга…

* * *
У сільській убогій церкві
грають Requiem органи,
хор голосить Miserere,
люд зітхає De profundis.

В домовині труп лицарський,
біля нього королівна
стала тихо та поважно,
мов до шлюбу наречена.

Не тремтить серпанок чорний,
що вкрива її обличчя,
і горить спокійним світлом
у руці воскова свічка.

По кутках дівчата плачуть,
а в юрбі йдуть поговори:
«Он ота його кохала…»
«Он ота вінка втеряла…»

 «Он ота босоніж бігла
і ловила за стремена…»
«Хто ж ота, що стала поруч
коло гробу?» – «Королівна».

 * * *
У палаті королівській
темний смуток і тривога
серед челяді двірської, –
щось король сьогодні гнівний:

очі мечуть стріли гострі,
гучно брязкають остроги,
руки стиснулися міцно
на хресті злотистім шпаги.

На порозі паж маленький
став наляканий, несмілий
і промовив ледве чутно:
«Ясна панна там чекає…»

Твердим голосом відмовив
гнівний владар: «Що ж, хай прийде,
хай почує привселюдно
від отця свого прокляття».

Ще не встиг король скінчити
слів безжалісних, недобрих,
як в юрмі загомоніло:
«Гей, дорогу королівні!»

Поміж лицарів блискучих,
поміж дам препишно вбраних
королівна йде поволі
у буденних чорних шатах,

без серпанку й покривала,
з непокритою косою;
не спуска очей журливих,
не схиля блідого чола.

Затаїло дух лицарство,
пишні дами всі поблідли,
ждуть, мов грому серед бурі,
королівського прокляття.

Але що се? тихо й смутно
забринів старечий голос:
«Ти прийшла, кохана доню?
Сядь, спочинь, моя дитино…»

Ледве вчула королівна
ту лагідну, тиху мову,
затремтіла вся і впала,
мов росиночка, додолу.

Мов росинка, що холодна
та бліда трималась довго,
цілу ніч на верховітті,
поки сонце не пригріло…

У палати королівські
загостили жаль і туга, –
се були найвищі гості,
та прийшли без етикети.

20.06.1901, Кімполунг