дурій, —
зриває вітер душу з місця,
завій в підмогу,
не дивись у вікна дум своїх,
радій весни погоді,
метіль сховала шубу,
сукню шила з шовку,
на ній з лілей в алеях засіяла щедрість,
світанок лиє промінь сонця теплий раз за разом
у саму душу,
струшу я сніг з гілок,
що лиш на мить надовше залишився,
не буду погляд свій колоти об морозні зими очі,
перевдягнусь в шовки,
що наче ручаї весняні струменіють легко з пліч додолу,
щурюсь,
усмішку знімати геть не буду,
бо то весна постукала у вікна, в серде, в душу,
я відчиняти їй
біжу щодуху,
ось пролісок зірок своїх по саду жменю кинув,
я іх із поспіхом шукаю,
знаю,
від тепла обіймів криги в серці тануть,
не те, що першоцвіти крізь сніг ростуть
09.36
23 січня 2020
обiйми
© Copyright: Гелена Смилянская, 2021
Свидетельство о публикации №121012303324
Свидетельство о публикации №121012303324
Рецензии