Неминучості, не до обАчності.
Налягаю на явне і все ж,
ТерезИ від загалу сучасності,
На мені обертаються теж.
Не сприймаю
с у т у ж н о с т і сірої;
Не здіймаю очей від Небес.
П р о н и к а ю с я вірою...
Вірую!
У сумлінні – нуртУє прогрес.
По ходІ, по натУзі, по голосу
УчувАю жалІ й немалі:
У потребі південному полюсу;
У нестАчі їствИ на столі.
І грішу, потерпаючи – каюся.
Із тяжіння цієї вагИ.
Я дивлюся, до Неба торкаюся,
А з землі – не підняти ногИ.
Більше хочеться дії
в с л о в е с н о с т і,
А заземлене слово на тлі,
Не дотягує до піднебесності.
Живемо ж – на землі!
Тяжiння
© Copyright: Анатолий Таран 2, 2021
Свидетельство о публикации №121012202946
Свидетельство о публикации №121012202946
Рецензии