Бублик. Частина 3

3 частина.
Закінчувався листопад, все частіше набігали темні хмари, йшли холодні дощі. Бублик ще бігав на озеро, а  мисливці вже не полювали на качок – дозвіл на полювання закінчився.
Сьогодні вранці приходив один з тих мисливців. Бублик його відразу впізнав по запаху:  порохом, рибою  від нього несло ще здалеку. Побачив Бублика, уважно  подивився навкруги, чи нікого  нема поряд і пішов просто на нього. Але Бублик  загавкав, напрочуд  люто загарчав. Саме в цей час закінчився урок у хлопців, вони вибігли на вулицю.
  – Гей, дядьку, не чіпайте нашого собаку! – крикнув сердито Гриша. Чого вам треба, до кого ви прийшли?
Дядько відступив, усміхнувся якось дивно, скрививши губи. – Які недобрі очі в нього  – подумав Павлик.
– Ти ба! Які строгі - зареготав дядько – мені б вашого директора побачити. Справа в мене до нього.
  – Зараз я покличу – сказав Ромчик, білявий з блакитними очима хлопчина. ..
Олександр Вікторович  вийшов надвір. Вдвох з незнайомцем про щось розмовляли, але недовго. Раптом Олександр Вікторович різко сказав :  - Досить, собаку не віддам! 
 - То ж я купити хочу -  пробурмотів незнайомець, хороші гроші даю, подумайте!
 – До побачення!  Розмову закінчено!  - Якось аж сердито сказав директор і твердим поглядом обірвав незнайомця, який ще щось хотів сказати, навіть було рота відкрив.
 – Нумо хлопці,  скажіть - підізвав директор дітей,  - хочете Бублика продати?        - Хлопці, вирішуйте, дядько дає за нього аж 100 баксів! За ці гроші повезу вас на ялинку до Києва. Ну, що скажете?
 - Не потрібна нам та ялинка! – майже плачучи сказав Павлик, залиште нам Бублика. Так! Так! – загомоніли діти. Не продавайте його, він же друг, самі ж нам казала: друзів не продають!
- От і добре!- заусміхався Олександр Вікторович - Я не помилився, знав , що так скажете!…
З того часу пройшло майже місяць,  скоро вже Новий рік! Готували святковий концерт, старші діти готували молодшим ляльковий театр. Молодші робили ялинкові прикраси, малювали маски казкових героїв, вчили пісеньки – підготовка йшла повним ходом.
Директор домовився, що лісове господарство  привезе лісових красунь – струнких ялинок і їх будуть прикрашати діти в кожній класній кімнаті, а найбільшу -  в актовому залі
 Здавалось, що  Бублик радів не менше за інших. Він дивувався, що летить сніг, шаленів від веселого руху, дзвінко гавкав, усміхався всією мордочкою  і бігав так, що довгі вушка підлітали аж на спину! Жив він зараз в майстерні Юрія Сергійовича. А сам Юрій Сергійович   і додому не  ходив , стільки роботи звалилось в ці дні!
Добре, що в майстерні грубка є - протопить  її то  і відпочиває там вдень. А сьогодні вирішив залишитись й на ніч, все - одно ніхто дома не чекає. Дружина з дітьми поїхала  до родичів на Новорічні свята. Завтра роботи – непочатий край, думав  Сергійович, це ж треба ще ілюмінацію , електрику  перевірити, щоб все яскраво, святково було…
Дитячий будинок затих, нарешті  заснули всі. Юрій Сергійович розтопив грубку, погукав Бублика, зручно вмостився на дивані і так швидко заснув, як ніколи. Не дивно, адже  стомився, що і ніг не відчував! Бублик ліг на своє місце біля грубки.
Але Бублику було не до сну -  майстерня наповнювалась димом!   Що робити?! У Бублика була  паніка - він то кидався до дивану і гавкав Сергійовичу просто в обличчя, то тягнув його за рукав куртки, то кидався до дверей, штовхав їх носом, то передніми лапками  шкрябав підлогу, мабуть хотів вирити підкоп…все марно. Але раптом двері розчинились, густий дим повалив в двері на морозне повітря… З радісним скавучанням Бублик кинувся  вперед,  та назустріч йому сунула здоровенна фігура. Бублик незчувся, як хтось раптом накинув на нього мішок і поніс,зв’язаного в авто, кинув мішка на заднє сидіння, мотор вискнув і автомобіль помчав…
  Сергійович прокинувся від того, що замерз – двері відкриті навстіж, грубка затухла, в майстерні холод. Запах їдкого диму стояв в повітрі, душив кашель.
 – Оце так! – забідкався Юрій Сергійович – Це ж я заслонку не відкрив, забув, добре, що хтось двері відчинив, а то задихнувся б, заснув би навіки! Дивно – міркував він, двері відчинили, а чому ж мене не розбудили?
 – Бублику! Де ти, Бублику? …
А тим часом авто мчалось по трасі в невідомому напрямку. Бублик відчув запах пороху і того незнайомого мисливця, що приходив нещодавно …
- Ну що, Андрій, ти задоволений? – запитав водій незнайомця.
 – А чого ж ? – Звичайно! Ти ж бачив який це пес! Він же всіх наших качок, яких ми підстрелили на озері забрав, пам’ятаєш? І , головне  ніхто не вчив – сам допер! Я  його на борсуків та лисиць тепер буду  готувати. Ці такси надзвичайно розумні ! Добре, що він ще молодий, швидко звикне до мене. А то й продам, це собака дорога, зароблю непогано…
Їхали лісовою дорогою, звертали то наліво, то направо…  Чоловіки розмовляли  про  свої справи. Приблизно через годину зупинились біля хатини.
 – Ну, друже, приїхали  .
 Андрій потиснув руку водію: - Дякую, що допоміг, Дмитре!. . Відчинив задні двері, і тут   Бублик вискочив з авто, як пробка з пляшки! На сидінні лежав пустив мішок! – Прогриз! – видихнув  Андрій  зі злістю. А  Бублик вже був далеко!  Він ще ніколи так не бігав! Серце вискакувало, а він все біг і біг…
… Хлопці шукали Бублика з обіду до пізнього вечора. Юрій Сергійович їм розповів про пригоду , що сталася вночі і поцікавився чи не бачили Бублика. І тільки тоді виявилось, що собаки  ніде нема.
Були й на озері, і все селище обійшли, навіть на кладовищі шукали. Бездомні собаки крутились неподалік, наче теж  хвилювались за Бублика.
Олександр  Вікторович роздрукував на принтері оголошення з фотографією Бублика і друзі розклеїли їх на всіх вулицях. Павлик не міг стримати сліз, він дуже сумував за своїм улюбленцем.
До вечора у нього піднялась температура… Ніхто вже не радів ні ялинці,
 ні святу…

( Далі буде)