Римач

 

Я не від Бога. Не піїт. Буденний обиватель.
Спостерігати то моя наука й мовчки слухать.
Я не поет. Звичайний, боязкий я римователь.
Римую почуття у стопи і вкладаю душу.

І все одно - чужа та біль, чуже те щастя:
закривши очі, сльози мчать чужі по венах.
Чужої долі зморшки додають мені не марно, 
бо я навряд від них кудись подінусь, чесно.

Римач я тихий, та знайду в віршах містечко
розлуці, зустрічам, під місяцем й додолу,
всіх розцілую і вкладу надію у самотнє серце,
поверну заблукалих й втрачених додому.

Трамбуючи у розмір почуття, думки божеволіють.
Мо, вік моїх віршів зовсім короткий. Я завзятий,
але красивих і чітких рядків складати не умію,
зате в них справжнього і чистого життя багато.

Я - не поет. Ніяк. Ніскільки. Так вже склалось.
Ан;пести, хореї, ямби… Щиро, - від моїх поривів
не можу відректись. Нехай божився скільки б часто, 
я буду далі римувати власної душі надриви.