Бублик. частина 1

 Взимку у  бабусі Віри з’явилося  цуценя. Звідки воно прийшло  – не відомо. Таке кумедне: на коротких лапках, з довгим тулубом, довгим носиком і, наче постійно посміхалось! Хвіст ходив ходором, воно лащилось, лізло до бабусі в пелену, як тільки вона сідала десь на ослінчику.
Ну що з тобою робити?  - казала старенька, - залишайся, буде мені веселіше. Бабуся Віра була одинокою, хоча не сумувала, бо характер мала веселий,  відкритий, до неї часто навідувались сусіди.
Жити на пенсію малу, як короткі ноги Бублика ( так вона назвала песика) було трохи сутужно, усілякі делікатеси нечасто вживали.
Але вони не переймались з Бубликом… Їв він все: і борщ, і кашу, і навіть, яблука!
Одного разу бабця Віра побачила, як діти з дитячого будинку грались з Бубликом.  Дит будинок  знаходився недалеко  -  відразу за  садком.  Садок старий, та все ж залишилось доволі гарні сорти яблунь, груш і, навіть, черешень. Сюди часто навідувались дітлахи, щоб поласувати фруктами, чи просто полазити по деревах,  пограти в хованки. А весною, тобто тепер, тут взагалі – краса! Все цвіте, пурхають пташки, співають!..
Побачивши бабцю Віру, діти оточили її з усіх боків і стали зі сльозами просити віддати їм кумедного, милого песика. – Оце вже ні! – відрубала сердито бабуся - Ви його ще замучите!
Діти сумно пішли, але песик, схопив в зуби м’ячика, якого  забули хлопчики,махаючи хвостиком, подався за ними…
 - Бублику! Куди? – погукала бабуся, але капосне, навіть, не глянуло, побігло далі. Діти невимовно зраділи, затараторили , сміялися з того, що він їм приніс м’ячика  А тоді, взявши песика  на руки, помчались до дитячого будинку…
 - Ну й нехай, добре, -  подумала бабуся, пограються - принесуть, може ще їм не дозволять вихователі тримати пса. Та й жалко їй було діток, не солодко жити без батьків, а це ж так зраділи!
Пройшло зо два тижні… Бабуся поралася в квітнику і побачила знову тих хлопчаків, що забрали Бублика. Може вирішили віддати його? – подумала бабця і вийшла з двору назустріч. Дійсно, діти прямували до неї.
 – Здоровенькі були! – з іронією  привіталась з ними першою. - А де ж це Бублик?
Доброго дня! – весело загукали діти.
 -  А Бублик  залишився там, дома. Ми вам , бабусю, від нього привіт принесли! Знаєте, який він!... Він нам такий подарунок зробив!- навперебій заговорили хлопці.
  – Ану, не всі разом – зупинила їх  бабуся Віра Пилипівна.
 – Я розповім! – вигукнув старший, років 12 на вигляд  хлопець, в  джинсах з подертими і короткими холошами. Ви ж , мабуть, знаєте дядька Петра, що
недалеко від дитячого будинку живе? 
- Це якого? – примружила очі бабуся. -  Ветеринара, чи що?
– Так! Так! Ветеринара! -  знову всі разом закричали хлопці. Він ще фредок розводить і кроликів дуже красивих, великих! Один кролик є – такий великий, як…  ведмідь! -  Перекрикуючи інших, знову взяв ініціативу старший хлопець, здається звали його Кирило.
 – Ну і що? До чого тут Бублик? Він що, в нього тварин ловить? – з тривогою запитала Віра Пилипівна.
    Ні! Ні!  Що ви! – знову навперебій загомоніли діти.
 -  Та дайте я розкажу!  - образився Кирило
. –  Він, навпаки, фредок від лисиці врятував. Лисиця неподалік  дому дядька Петра мала нору, жила там і часто робила шкоду.  Одного разу дві курки вкрала відразу , бо в неї маленькі дітки, лисенятка були. Вже добралася до фредок , але наш Бублик таки її вислідив. Лисиця в нору заховалась, а він став рити лапками, дядько побачив, допоміг… Бублик всіх зловив: і лисицю, і маленьких лисенят. Вони в нас тепер, в живому куточку живуть!Там же у нас ще  їжачок є! Приходьте, бабусю, ми вам все покажемо!
Діти побігли , а Віра Пилипівна, змахнувши хустинкою сльозу  і дивувалась, і раділа, що так склалося .

(Далі буде).