2007
Свічадо з'їсть мою печаль і згасне.
Що, власне, маю -
Втрачаю.
І смуток – золоте намисто самоти –
безхмарної красуні,
що на долонях тримає Всесвіт без мети.
“Прости і відпусти” –
сумлінням кличе знов Чумацький шлях,
в очах виблискує зірками.
Шукаю смерть,
вигукую на різні голоси і в різні боки,
ЇЇ Високість -
жорстоку і найніжнішу -
З усіх володарок, відомих на землі...
Її палац заховано в імлі...
Бажаннями блукати – не дійти,
Всі втратити надії – і знайти
Духмяну, соковиту, забуту долю, щастя запашне...
Кохання скрипалевий дотик...
Потім,
Нехай з'ясується: все знайдене – не те...
Не так велике, як смішне...
P/S
Свічадо кличе знов.
За сяянням йти буду, бо то
Є зміст усього, що пам’ятаю як геном
Свободи й долі, що надзнанням закарбовані в мені.
Свiчадо
© Copyright: Брущенко Алёна Бруна, 2021
Свидетельство о публикации №121011804709
Свидетельство о публикации №121011804709
Рецензии