Торкаюсь пальцями кривими
світлини з Риму. Ніц не каюсь
за сон про вітер під мостами,
що дме між нами. Сірі квіти
вже на підлозі. Пам’ять плаче
за ніч гарячу в допомозі
таким самим, як я вчорашній.
І вже не страшно йти сумними
до водограю поруч з ноччю.
Чи хто ще хоче знов до раю?
Чи я один зламався в суті?..
Дитя безпуттє... Дочекався
своїх відзнак і впав на спину.
Так серце гине тих, хто знав,
що перша мрія - крок до Нього,
простого Б-га. Він накриє
забуте тіло чимось білим
і знов невміло вдіне крила
на плечі спраглого кохання.
Воно - останнє тут під вечір,
та лиш у нім цей світ і ладен
топити зраду, що, мов дим,
його, бідосю, огортає
і він минає, мов та осінь.
Вщухає вітер, в небі тане
чарівний танок свят, і літо
холодний січень крає співом
молитв з Хориву, що закличе
до себе нас, обранців долі,
даючи волю пити час...
Ранок вечора
© Copyright: Александр Ноцкий, 2021
Свидетельство о публикации №121011302005
Свидетельство о публикации №121011302005
Рецензии
