557. Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, I, 26

Ты же, о Бог, и умирая песню слагаешь,
даже захвачен толпой озверелых  менад.
Из-под руин, точно зданье, ты звук воздвигаешь,
глушат дикие вопли чудесный  твой лад.

Ни головы и ни лиры  твоей им не сокрушить.
Сколько б каменьями острыми  в сердце твое ни швыряли —
с каждым броском они  лишь больше мягчали,
слух им открыло дрожанье поющей струны.

Все же забили тебя они в мести слепой,
но отголоски твои и во львах и в скалах живут,
птицы и кроны древес  слушают отзвук твой.

О Боже потерянный! Ты - след бесконечный во мгле.
А  что разодран был в клочья враждою прелютой —
тем лишь слух обрели  мы и стали устами земли.


Ти ж, о божественний, ти й до останку співаєш,
хоч опав тебе тлум знавіснілих менад.
З-поміж руїн, як будівлю, ти спів воздвигаєш,
глушить гамори дикі чудовний твій лад.

Ні голови, ні твоєї ліри не вразять вони.
Скільки б гострим камінням у серце твоє не жбурляли —
з нападом кожним лише ніжні ставали,
слух їм відкрило дрижання твоєї струни.

Нарешті вони тебе вбили в пімсті сліпій
але відлуння твоє і в левах і в скелях чути,
птаство і крона дерев слухають відгомін твій.

О Боже загублений! Ти — слід нескінченний в імлі.
А що роздерла тебе ворожнеча прелюта —
то придбали ми слуху й стали устами землі.