Шпарка

Брутально й огидно,
жорстоко і грубо.
Склепіння, повіки…
Навіки, довіку.

Невблаганність оселі.
Печалі на серці
обридло осіли.
Змарнований день.

Як сутінки осоння,
так смак є у сонця.
А сон ще не йде.
Бо де йому дітись.

Докупи уламки
засмічених брам.
Збираю, мов крам,
на шматки ланки.

Латки обрію навіюють сум.
Смуток остраху.
Незбагненний дах.
Острах вигоюю з думки.


Та важко нещастя
призводять до ноти,
що йде. І чекаю.

У мряці дощу на узбіччі,
невтраченого літа,
згрубілого ладу побуту.
Каюсь камінню.

Стискаю руки в кулаки.
Завертаю серце, згортаю думку.
Гортаю сторінки — всі пусті.


Збираю на себе хвилі
пустки невичерпного океану.
Сліз, слів гострих зріз.
Піду від наскрізних циніків.

Повз багатіїв пихатих.
Скромних нудотиків мізерних.
Плитки невгамовної крикливої.
Подалі від ситих блазнів.

Шукати долі для себе.
Нутром тримати таємниці.
Вести страждання, нести.
Може, ще стануть у нагоді.

Попереду ще не все втрачене.
Та пам'ять вертає страчене.
Перемагає. А я не можу
терпіти біль: більше, ніж досить.


Кваплюсь кинути до підніжжя
диску місяця повного, ясного,
гори, квіти, книги, птахів.

Все на світі цікаве. Намарно.
У житті ні до чого
не може призвести, лиш звести.

Вісті лежать, чекають, чогось,
без втоми, без статуту.
павичі на заставі брами світу гаються.


Мавпа брилами музи слів бавиться.
Скрізь — ослінки, уламки скелець.
Жорна змикаються скалок.
Безодні вершкі хмарок.

І хмарочоси безликі,
звеличених зайве
Мрію – і збуваю. Бавлюсь
в те, що маю. Чи стале.

Бачити, чого немає,
і як то виправить.
Та тяжко, ницо, ніяково.
Й не треба нікому зовсім.

середина 2005