Мара

У гущавинi лiсу, в буреломi,
Де не живе нi звiр, нi птах,
Мара сидiла у свiй берлозi
Iз очерету, спала в бур'янах.

Й ховалась майже вiд усiх,
Бо не любила зовсiм нiкого.
Ненавидiла люто вона смiх,
Не знала про вiдраду нiчого.

Колись вона людиною була,
I мешкала звичайно, як i всi.
Гарненькою дiвчиною жила,
I спокiй, і добро було в життi.

Немудрий був уклад її буття,
Безтурботно їй жилось та тихо.
Й тут, рiзко, - охопили почуття,
Дуже закохалася вона, на лихо.

Обранець, здавалося, любив,
Оповiдками розум затуманив.
Солодким ядом серце отруїв,
Була вона неначе у дурманi…

Та радiсть припинилась швидко,
Насправдi вiн їй голову морочив.
I стало тут дiвчинi бридко, гидко,
Немовби її злий чаклун зурочив.

Пiшла до вiдьми за порадою тодi,
Просити, щоб бiду начаклувала,
Благала помогти вона собі в нуждi,
Про наслiдки - уявлення не мала.

Здiйснилося, - загинув ошукач…
I серце охопила жалiсть, туга…
Нiц не вiдмiнити, хоч заплач…
Скувала її тiло Фатуму наруга…

I тут, лишень, вона збагнула, -
Теперь життя не буде, як було…
Тодi вона у хащi лiсовi прибула,
Й побудувала там собi житло…

Так i не змогла трагедiю забути.
Тоді із Щезником угоду склала, -
Карати зрадникiв та Марою бути,
Таких не шкода, їм не буде мало!

Тепер у неї спiвчуття не має…
Як хтось забешкетує, зрадить, -
Мара одразу жорстоко покарає.
Розкаяння їй бiльше не завадить!