Олена Степаненко - Прижитт ве - En

Я дожила до літа. Ну, майже.
Як дожила - не питай,
Ромашку чорну знайди і на ній зворожи.
До тебе – щодня вмирання, так само як пішки в китай.
Хочеш-не хочеш, а взуй постоли і рухайся по межі
Здорового глузду, який чомусь мнеться у п’ятах,
де мала би бути душа - і чомусь мовчить...
Ти чуєш як б’ється, не переходячи берегів?
Чуєш,
як рве наплічник,
вгризається у лопатки?
Те серце яке ти шукав, про яке ти просив
Мов голову Йвана Хрестителя,
витанцьовуючи
й відтинаючи...

Це десяте й останнє по різні наскрізні світи
це росою на спраглі повіки освячене літо –
я уже дожила
довмирала
дійшла,
і на десять залізних хлібин
лише цей перший день
має присмак гіркого мигдалю
й солодкого формальдегіду
Тож чого ти чекаєш?! –

Веди через брід,
зустрічай...


I lived to see the summer. Well, almost.
As I lived - do not ask,
Find the chamomile black and guess on it.
To you - dying every day, as well as walking to China.
You want, you don't want, but put on the shoes and move along the limit of
Common sense, which for some reason crumples in the heels,
where the soul should be - and for some reason is silent...
Can you hear it beat without crossing the coast?
You hear,
how  the backpack is torn,
bursting into the blades?
The Heart You Were Looking For
As the head of Ivan the Baptist,
dancing
and cutting off...

This is the tenth and last on various through worlds
this is a dew to an eyelid sanctified summer -
I've already lived.
died
I reached,
and for ten iron breads
only this first day
has a taste of bitter almonds
and sweet formaldehyde
So what are you waiting for?

Lead through the ford,
meet...