на десерт спогадiв припорошене

з пам'яті виринав вечір минулого,
коли сонце не палило,
лише лагідно огортало плечі,
чи то душу,
розсіяне його проміння приємно гріло,
чи то гріли спогади,
хто зна, що спровокувало
таке тихе блаженство,
яке виникає, коли дивишся на квіти,
але  їх поряд не було видко,
осердя настрою розросталося душею,
доходило до кінчиків пальців рук і ніг,
щеміло млостями,
перебігало венами,
наче грало маленькими м'ячиками в потоках рідкої  субстанції життя,
в ній ховається душа,
і зупинялося на перехресті тих самих думок вже крихтами куди більшими,
ніж з яких все починалося,
влада думки — потужна сила,
вона вбиває і воскресає,
підіймаючи з дна те, минуле,
надаючи йому відтінків емоцій, зароджених пересіяним часом,
кульмінацію вибираючи на свій смак,
а іноді залишаючи лише самий порох,
і розумієш тоді,
що мало що в житті має вагу,
бо все має здатність проходити, мінятися, стишуватися і, врешті, зникати,
і залежить це зовсім не від нас,
ми можемо лише пам'ять плекати за власним бажанням,
уже свої відтінки дістаючи з душі,
які вона нагріла для нас,
залишаючи на десерт спогадів)

09.41
20 грудня 2020 року