Из Шона Маклеха Патрика. верхолазы

Верхолазы
                «Як довго
                Не запалюють вогонь у хатах
                Під квітучими сливами.»
                (Йоса Бусон)

 Одіне! Я теж верхолаз.
 І вже в голові не паморочиться,
 Коли на хмарочоси істин
 Піднімаюсь без мотузки слів.
 Одіне! У твоїй Валгалі потворній
 Місце знайдеться
 Для старого захмарника?
 Лишіть йому келих порожній –
 Бо він і так вічно п’яний
 Від вина одкровень,
 Від віскі синього неба,
 Від хмільного напою
 Квітів та хмар,
 Від «води живої» з діжки легенд.
 Розмовляю
 На вершині гори
 Лисої, як літнє небо
 З богом чужинців
 З патроном Лохланну -
 Я -
 Філід, якого складати
 До купи намистини слів
 Навчили хвилі….

 Примітки:
 Філіди – клан поетів та співців у давній Ірландії.
 Лохланн – так ірланці називали Скандинавію – країну, звідки нападали вікінги.
 «Вода жива» - слово «віскі» походить від ірландського виразу «ішке бяхе» - вода жива.
 У давній Ірландії філіди вчилися складати вірші слухаючи і споглядаючи хвилі океану.
 Я їхав у трамваї до якого зайшли верхолази з інструментами і мотузками – вони, певно їхали на якусь роботу. Побачивши їх я написав ось такий вірш.

     Из  Шона  Патрика  Маклеха.

               ВЕРХОЛАЗЫ               

       "Как долго
Не зажигают огонь в домах
Под цветущими сливами.»
(Йоса Бусон)   

Я  одинок,  но  не  утёс…
Скорей – утёсопокоритель.
Слова  и  слитно  и  вразброс
Верны  мне…
         Я,  как  небожитель
Перебираю  те  слова,
Слагаю  истин  небоскрёбы,
Страхуясь  вервиями,  чтобы
Не  закружилась  голова.

В  Валгале  Одина  кромешной,
Где  павшие  едят  и  пьют,
Найдётся  ль  временный  приют 
Душе  усталой,  многогрешной?   

Но  слышу: 
                «Пьянице  седому
Не  наливайте  до  краёв.
Пьян  от  божественных  даров
Забудет  путь  к  родному  дому.

Его  хмельные  откровенья,
Где  виски – неба  синева,
Цветы,  зелёная  трава
Питают  чашу  вдохновенья
Легенд  из  бочки  старины…

Чаруя  магией  луны,
Крапят  начёс  его  седой
Живой  мусической  водой».

С  вершины,  лысой,  как  колено,
Общаюсь  с  богом  чужаков,
Что  наших  чаяли  оков,
Желая  смерти  нам  и  плена.

А  волны  лижут  вожделенно 
Колчан  и  череп  чужака,
Приплывшего  издалека
И  нижут  рунами  слова,
От  коих  Шона  голова
Плывёт   и,  ритмами  пьяна,
Знай   колобродит  без  вина.