Свій початок розуму до тіла
П а м’я т а ю, брав і я зі слів.
Наді-мнОю птаха пролетіла.
Птахою задіяно засІв.
Піднялися очі, потяглися,
З пОгляду, на Обриси крилА.
Птаха, із довірливої висі,
Першу дію роздуму дала.
Птаха в небі Простору і Часу.
Я – на тілі спраглої землі
Не осилив думкою за власну
Однозначність. Виміри малі.
Потім, світ з одвічними
громАми,
Світу нескінчЕнної порИ,
Налягали злетами на злАми,
Зламами на злЕти догори.
І, поки-що, розумом не схибив,
Покаяння душу не шкребе.
На собі несу свою погибель:
Почуваю — птахою себе.
Д i я
© Copyright: Анатолий Таран 2, 2020
Свидетельство о публикации №120120903028
Свидетельство о публикации №120120903028
Рецензии