Из Ольги Глапшун

              (За творами Шона Маклеха,
                "Вогні самайну"
               
Якщо й винна я в чомусь, Господи,
Тільки, що народилася жінкою
І душа моя - спрагла пустеля
Слова ласкавого, дотику ніжного.
Зглянься - чорна журба мене точить
В серці осколок щита розбитого
Чи може часу в той день завмерлого
Наче ріка швидка в люті морози.
Марно вдивляюся в тріснуте дзеркало
Що намагалося відтворити
Зморщок нових глибину неміряну -
В калейдоскопі його химерному
Не роздивитись картин майбутнього
Тільки прадавні забуті битви
В яких нема переможців.

Криком зізнання зруйную тишу
Скину чорну білизну самотності
І просто неба чи над безоднею Космосу
Побачу Ірландця Летючого -
Провісника мудрого спокою.
Розпізнаю його вітрила
За золотим ореолом
Бо шиті з осіннього листя
Витороченими нитками
З сяйва місяця молодого.
Якщо раптом забракне уміння,
Сили а чи натхнення
Злетіти йому назустріч
У порожнечу Великого Звільнення,
Дай торкнутися мрій його
В сни зазирнути осінньою квіткою…
Не остуди палке серце вітрами
І бережи його Боже… вільного…

    Мысли  по  поводу 
       произведения Шона Маклеха,
                "Огни Самайна"

Творец,  коль  есть  вина  моя,
То  только  в  том,  что  появилась
На  свете  женщиною  я
С  надеждой  на  святую  милость
Того,  кто  жаждущей  души
Коснётся  влагой  состраданья
И  ей – рождённой  на  закланье –
Вдруг  померещатся  в  тиши
Слова  сердечного  томленья,
Любви  и  нежности  людской,
Чьи  лёгкие  прикосновенья
Вернут  измученной  покой.

Не  упрекай  меня  виной
За  то,  что  в  сердце  поселила
Щита  осколок  ледяной
И  тем,  мой  сказочник  родной,
Твою  защиту  оголила.

Казнит  меня  моя  судьба
За  льдинку  этого  недуга,
Терзает  чёрная  журба
Смертельней  адового  круга
Девятого,      где  глыбы  льда
Сковали  души  навсегда. 

Муть  стылых  треснувших  зеркал
Не  отразит   морщин  глубоких –
Расселин  тёмных  среди  скал
Угрюмых,  сирых,  одиноких. 

Вращается  калейдоскоп…
Там  меркнут  сполохи – кострища,
Былых  сражений  пепелища,
Где  реет  смерть  да   ветер  свищет –
Могильщик  будующих  троп.

Уйму   глухое   колотьё
Отчаянью  признанья  вторя,
Что  горше  нет  на  свете  горя,
Чем  одиночество  моё.

Приметы  чёрной  белизны
Сорву,  прозрев  в  разрывах  туч
                ЕГО –
Ирландца – странника   летучего
На  белых  крыльях  тишины,

Мне  ль  не  узнать  те  паруса,
Узорной  палистью  краплёные
В  них  золотятся  небеса
Кудесным  светом  осенённые,
Что, над  волной  вознесена,
Льёт  новоюная  луна.

Коль  мне  не  хватит  мастерства
Найти  достойные  слова, 
Не  станет  силы  вдохновенья
Взлететь  навстречу  мудрецу,
В  ту  пустоту  освобожденья, 
Что  заповедана  Творцу,

Позволь  осенней  хризантемой,
Сомнамбулой
         с  его  мечтой 
Соприкаснуться,  как  с  поэмой
На  тонкой  нити  золотой.

От  ветра  сберегу  его  я
Живое  сердце,  дух  и  плоть.
Да  не  остынет  ретивОе
Певца… 
               Храни  его,  Господь.