Вона дивилася з-під простирадла,
Як в обіймах гітару плекає Орфей,
І всІма правдами і неправдами
Намагалась затриматись в світі людей.
Ледь тримаючи думи, противлячись потягу
Рахуючи кожен cтукіт колес,
Тягнули з полиці до низу мов протягом,
Голос і струни, неначе з небес.
Вона не помітить його худорлявості
Він - її присмак гірких цигарок,
Обидва тікають від світу ненависті,
Жоден не зміг утекти від думок...
Спогади осадом падають, попелом,
Перед очима, мов чорна вуаль.
Його ж виливаються палкими нотами,
Кожну з яких понесе магістраль.
"Я так би хотів, аби ти не вагалась.
Я бачу тебе у відбитку вікна.
Краще б ти, дівчинко,
Там залишалась.
Не маю любові, усю вже віддав".
В нічному плацкарті відкрита кватирка,
І вітер зганяє крохмаль з подушок,
Місяць на небі, технічна зупинка
Один з пасажирів тихенько пішов.
Пасажири
© Copyright: Вячеслав Коголь, 2020
Свидетельство о публикации №120120406117
Свидетельство о публикации №120120406117
Рецензии