РВ

Вони курять прямо тут, у плацкарті, дим такий, хоч сокиру вішай
Куди ми прямуємо, чи є то на карті? Чи може то пекло, чи гірше?

Хвильовий дивиться мені прямо у вічі: «Я думав, тримаю долю в долонях
Але, чи ти знаєшь, шо то таке - відчай, коли дуло навпроти скроні?»

Він показує пальцем: «Он там Підмогильний. Його розстріляли... не визнав провини.
Постав на розпутті - живим або сильним? І вибрав дорогу єдину.

До нас підходить Плужник із пляшкою, на обличчі його вже немає скорботи:
«Я останній раз бачився з долею тяжкою, як помер на Соловках від сухоти.

Он і Зеров! Ходімо до нас, вип’ємо! Не вдавай із себе, ніби хворий
А тебе коли? Теж у липні, а? В листопаді? За що? За твори...

Нас багато. Ми прямуємо просто до Вічності. Ти як будеш писати, то згадуй нас
Не заради якоїсь трагічності. Нам приємно там буде. На небесах.»

І зникає вагон, той плацкарт, де на вікнах грати, люди теж розчиняються ніби у хмарах сивих.
Але я живий. І я можу про це написати, навідміну від них. Навідміну від них.