Кохання згасло так зненацька.
Розвіялось попелом густим.
Пам'ятаю, як ще з юнацтва.
Став мені немилим і чужим.
Мабуть нас доля підманула.
Зустрівши, звела все нанівець.
Чому вона не натякнула.
Як з тобою йшли ми під вінець.
Не розібравшись, скуштували.
Той райський, заборонений плід.
А потім гірко жалкували.
Наше кохання, як тонкий лід.
Воно і не було взаємним.
Щось не розгледіли в почуттях.
Борсаємось, в житті нікчемнім.
Далі в образах, і в каяттях.
І нам бракує сили волі.
За собою спалити мости.
Потрібен не один пуд солі,
Щоб почати заново грести.
Чому доля не натякнула?
© Copyright: Вера Денищенко, 2020
Свидетельство о публикации №120120201782
Свидетельство о публикации №120120201782
Рецензии