543. Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, I, 12
Ведь в телах живем мы до поры.
Мелким шагом движутся часы,
в ногу с нашим днем ступать желая.
Места своего не постигаем.
Что тебе судилось— то и знай.
И к антеннам тянутся антенны,
к миражам бежит пустая даль.
Чистота усилья. Сил раскаты!
И не этот ли спокойный путь покатый
бережет от стольких нас преград?
Сколько в поле пахарь ни радеет,
но работу лето довершает.
Лишь земля дарует щедрый сад.
Славен дух, що зволив нас єднать!
Бо в фігурах ми живем допоки.
Йдуть години — їх дрібненькі кроки
прагнуть поряд з нашим днем ступать.
В світі наше місце — незбагненне.
Що тобі судилось — те й чини.
До антен змагаються антени
і до марев — пустка далини.
Чистота напруги. Сил гучання!
Чи не це повільне справування
береже нас од стількох завад?
Скільки в полі селянин не дбає,
але працю літо довершає.
Лиш земля дарує щедрий сад.
Свидетельство о публикации №120120100118