Вже на носі листопад, та не для плюща.
Він стоїть собі зелений, чекає доща.
Золотавим листячком вже всю землю вкрило,
Видно в осені на нього геть забракло сили.
Він плететься собі й сонцю, наче посміхається,
Своїм кольором зеленим, як хвалько, пишається.
Судячи з того, як він до сих пір тримається,
Плющик наш колись жовтіти, зовсім не збирається.
Задається, що стійкий, як шматочок літа,
Наче дражнить нас, що ми уже тепло вдіті.
Що дерева навкруги стоять напів-голі.
Хтось не може, а він зміг не скоритись долі.
Отака ото життєва вийшла алегорія,
Загартовується хтось, слабшає хтось з горя...
В золоті нема життя, хоч краса та пишна.
Золото лиш спокушає, душу може знищить.
Будь стійким народе мій, як плющик зелений,
Сили, розуміння всім і віршик від мене.
30.10.2018 р.
Плющик
© Copyright: Татиана Максимова, 2020
Свидетельство о публикации №120112906790
Свидетельство о публикации №120112906790
Рецензии