542. Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, I, 11

Видишь то созвездие? Зовется
Всадником оно. Вот чванства суть.
Есть второй – он то ли сам несется,
то ль кого выносит — не смекнуть.

И не так же ль, в поводу, шагает
жизнь земная - жилиста, сильна?
Шпоры и узда. Но только кнут вещает
цель вдали, как оба – вмиг одно.

Не обман ли это? Не теряют
в общем беге собственную цель?
Луг и стол уже их разделяют.

Грозди звезд – такие же облуды.
Будем рады веру уберечь\рады тем, чтоб веру уберечь
в них хоть на мгновение. И будет.



В небо глянь — яке сузір’я зветься
“Вершник“? Це — пихи земної суть.
Другий є — чи то він сам несеться,
чи когось виносить — не збагнуть.

Чи ж не так, приборкане, простує
існування, жилаве й міцне?
Гін і стрим. А щойно гніт звістує
далину, обидва — вже одне.

А чи ж є вони? Чи не минають
в спільнім русі власної мети?
Луг і стіл уже їх порізняють.

Ґроно зір готує теж облуди.
Тішмось тим, щоб віру берегти
в ці фігури хоч на мить. І буде.