Вiн плив у хвилях свого сорому, як пливе...

Він плив у хвилях свого сорому, як пливе
у гарячій воді той, хто не любить
гарячої води, і як пливе у зимній воді
той, хто не любить води зимної.

Сором був не єдиним, що муляло чоловічу –
перенасичену життям і досвідом – душу,
котра не любила самотність настільки,
що ця нелюбов давно стала ненавистю.

Із обличчями молодих, дуже молодих
і колись молодих вродливих білявок, рудих і чорнявих
приходила несамотність, приходила і йшла –
то із усмішкою, то зі слізьми, то просто так, як сестра.

І ніколи – ніколи – слідом за несамотністю
не приходив сором зі своїми каламутними друзями:
пустим сумом, холодним протверезінням,
бажанням відкрити вікно і ковтнути чистого повітря.

Він відчув, що захлинається гарячим і зимним,
що ту маленьку жінку із небайдужими очима,
потрібно наздогнати зараз і жити саме із нею,
інакше житиме лише із соромом та тією каламуттю.

Він відштовхнув від себе найважчі в житті двері,
як відштовхують простягнуту підлим ворогом руку,
і готовий був бігти за нею по усіх вулицях світу
і називати її ім'я усім першим і останнім зустрічним.

Але вона... Вона просто стояла на протилежному
березі вулиці, і дивилась на його постраждалі двері –
небайдужими очима тієї маленької жінки,
до якої потрібно доплисти крізь гаряче і зимне...