Сповiдь

Мої крильця тонкі, не захищені сплавами золота,
А душа загартована в подиху вічних страждань,
Тіло часто бувало на шпильку гострющу наколото,
Та ніколи до неба не бУло гірких дорікань.

На друзки розлетілись від неба спрямовані промені.
Погляд більше тепер мій потуплений в зелень трави.
Ми — створіння крилаті буваємо ще і підковані —
Стрімголов і подалі... Не втратити, щоб голови.

Та не все так вдається, як мріється, як загадалося.
Навіть в коника серденько є... і ночами болить.
Ти мене надихаєш, та я почуттям все пручаюся.
Не упевненість досі — роз'ятрена рана саднИть.

Відчуваю тебе та тягнусь, як до теплого вогника,
Та боюсь свої крильця у полум'ї марно спалить.
Радість буде комусь зазвичай від такого жертовника.
Від любові залишиться попіл та спогадів мить.

Не метелик нічний я, що б'ється у скло від ліхтарика.
Без надій на взаємність у світі старому живу.
Стрибунець — він узимку подібний у чомусь до равлика.
До весни бачить сни чарівні, як казки на яву.

Натхнення: Сергій Сонник https://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=52125&poem=358177