Прохолода інеєм сяє,
Обіймає листя траву.
Пахне димом, осінню впалою,
Хтось самотній в таку мерзлоту.
А іще мені сумно дивитися
Із горища у неба блакить
Як злітає малеча з гніздечок
У великі ключі самоти.
І співають зажурені пташеньки
Про покинутий край до весни,
І махають крилами хатонькам,
І курликають: «Жди мене, жди».
Восени небо хмарами вдягнеться,
Осінь полум’ям в квітках згорить.
Журавлі у єдине збираються,
А людина — в замки самоти.
І не гріє ні сонце, ні полум’я,
Не від холоду душі тремтять,
Бо у смутку немає людини,
Щоб ключем самоту зачинять .
Я руками тягнувся, тягнувся,
Коли біг за ключем журавлів,
І на мить від землі відштовхнувся,
А то татко на руки схопив.
І підкидував вище і вище,
А я руки, мов крила, розкрив
І летів з журавлями у небі,
І з ключем самоту зачинив.
Александр Кармышев
11.11.2020
Ключ самоти
© Copyright: Александр Кармышев, 2020
Свидетельство о публикации №120111200688
Свидетельство о публикации №120111200688
Рецензии