Лина Костенко. Сумрак, и тени, и день золотой...

             * * *
Сумрак, и тени, и день золотой.
Плачут и молятся белые розы.
Может быть, я или кто-то другой,
может, ты льёшь в одиночестве слёзы.

Может, он плачет, а может, он ждёт -
слышатся где-то шаги за калиткой.
Может быть, встанет и лбом припадёт
он к косяку на веранде открытой.

Где же вы, люди, куда вы ушли?
Свет ты мой белый, какое раздолье!
Горечь потомков - как танец пчелы,
танец пчелы к незабвенному полю.

Может, уже через тысячу лет -
Я и не я оживу в вечных генах,
здесь на земле родословный свой след
я отыщу в плаче, в снах и легендах!

Голос колодца, ты что же молчишь?
Руки шелковицы, что ж вы застыли?
Что ж ты, замок, обречённо висишь -
Окна забиты, здесь люди не жили.

Слякоть испачкала белый порог.
Кто там кричит в этом доме ночами?
Может, живёт там вдали от дорог
лишь одиночество в тихой печали.

Наша, быть может, и быль, и вина
может, бальзам на забытые души -
воспоминанье колодца, окна,
воспоминанье тропинки и груши ...

         4.11.2020 г.

Перевод с украинского Владислава Бусова


           * * *
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші…

       Лина Костенко