Девственный снег... Из Лины Костенко

***

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: – Люблю.
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.
А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв...
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

***********************************

***

Дни прожИты печально и просто,
будто девственный сыпался снег.
Темнооким чудесным гостем
я ждала тебя, словно во сне.
Задержался, пришел нескоро.
Я жалела себя ... Потому,
видно, в злую для сердца пору
я сказала кому-то: - Люблю.
Кто-то, помню, поднёс меня к небу,
я вдыхала его голубень...
Не обидеть чтоб  этим  мне бы,
не мечтала уже о тебе.
А бывает -  встану на месте,
простираю  руки без слов,
будто жду удивительной вести
из неведомых людям краёв...
Есть такое сердцам наказанье -
поскорее зло забывать.
То, что быть должно, мы не знаем;
знаем лишь, чему не бывать.