Пам ятi Поета Василя Симоненка. С переводом Р. Б

                Геть із мулу якорі іржаві –
                Нидіє на якорі душа!
                Б`ються груди об вітри тужаві,
                Каравела в мандри вируша…

                Василь Симоненко.


Його не знають діти та онука.
Й таких, як я, багато, хто не зна…
Чи то хвороба забрала, чи мука?
Сгорів, скоріше, від людського зла…

Він справжнім був Поетом у народа.
І Україну матір`ю сприймав.
Звичайний хлопець. І звичайна врода.
Любов`ю рідну землю обіймав.

Не хочу я, щоб Василя забули!
Бо він і досі поміж нас живе!
Бажаю, щоб майбутні діти чули
Гаряче слово, чесне і живе!

І досі десь мандрує каравела,
Якою він шукав до щастя шлях.
Вже до свободи доля нас призвела,
Та щастя загубилось у полях.   

І жінка не народжує дитину,
Країні не дарує майбуття.
А мій народ прямує в домовину,
Бо влада є. Немає каяття.
 
І досі хата в кожного десь, з краю.
Ми живемо у сподівань на тлі,
Аж доки сурми грізно не заграють,
І полум`я не здійметься в імлі.


                        
07.11.2020 р.
Світлина з Ін-ту.


Перевод с украинского Риммы Батищевой.


Памяти Поэта Василя Симоненко


Неведом он ни детям и ни внукам.
Тех, кто не знают, - много нас таких...
Болезнь его сгубила или мука?
Скорей, сгорел он от людей лихих.

Поэтом был он верным у народа.
Он Украину матерью считал.
Обычный парень, ладная порода.
Любовью эту землю обнимал.

Я не хочу, чтоб был забыт Василий!
Живёт он и поныне среди нас 
Своим горячим словом, честным, сильным.
Мечтаю, чтоб был слышен в трудный час.

Вздымает каравелла где-то волны,
На ней искал он к счастью верный путь.
Уже судьба сказала: "Будем вольны!"
Но счастье заблудилось где-нибудь.

И женщины детишек не рожают
Для будущего славного страны.
И мой народ по-прежнему нищает.
Не признают преступники вины.

И говорят: моя, мол, хата с краю.
Надежды разлетаются, как дым,
Покуда трубы грозно не сыграют,
Огонь не вспыхнет, что неугасим.



07.11.2020 г.