Iван Вазов. Гiсть-краснобай на казенному бенкетi

Іван Вазов
Гість-краснобай на казенному бенкеті
(нарис)
                Легіон мені ймення,
                багато бо нас.
                Мр.5:2 — 9 

I
В пивниці «Червоний рак» і цього вечора було повно народу. Всі столи були зайняті – за ними в густих завісах тютюнового диму сиділи гості; вони, попиваючи пиво чи коньяк, розмовляли, сміялися. Лише дехто з них читав вісника у тьмяному світлі висячих ламп. Щохвилини число гостей збільшувалося, а разом з ними все голосніше наростали галас,  стукіт кухлів по столах і вигуки «гарсон», «рахунок», «плати». Адже настав час, коли в міністерствах і всіх урядових установах закінчився робочий день і юрми канцелярського люду, наче якась недисциплінована армія, висипавши на вулицю, розтеклися на всі боки й невдовзі розбрелися по кафе, пивницях, невеличких ресторанах, корчмах, кафешантанах і тому подібних Данаєвих бочках столиці, які поглинали одну восьму болгарського державного бюджету.
Шум і веремія наростали ще й тому, що надворі посилювався холод; гострий вітер немилосердно гнав усіх в укриття й обезлюднював вулиці.
Двері щораз відчинялися й зачинялися. Ось у дверях показався високий, чорнобородий, по-модному підстрижений і ошатно вдягнений пан з довгастим, вгодованим рум’яним обличчям, на якому читався твердий самовпевнений вираз. Він зупинився коло дверей і, знявши чорну рукавичку з правої руки, звідти уважно нишпорив поглядом по пивниці й вдивлявся в завсідників, що купчилися за столами. Можливо, він шукав чи то вільного місця при столі, чи то когось з присутніх. І по його зухвалому й самовпевненому вигляду відчувалося, що в цій пивниці він є завсідник, який щовечора серед цього шуму й диму знаходив певну компанію, отже нічого не могло його ані здивувати, ані збентежити.
За півхвилини роздивляння навсібіч цей пан полишив свій спостережний пост і швидко попрямував між столами на протилежний бік, роздаючи по дорозі поклони й рукостискання приятелям. Він зупинився при одному з столів у кутку, де сиділи двоє чоловіків. Один з них, старший, був смуглявий, сухорлявий, з бородою «а ля Батенберг» (1), дивився спокійним, напівіронічним поглядом. Він був елегантно одягнений і тримав на колінах чорного портфеля – такі зазвичай носять адвокати. В його приятеля, молодого хлопця в сірому костюмі з грубого домашнього сукна було жваве обличчя, а погляд – сором’язливо-здивований і зацікавлений; відчутно було, що він не з місцевих, а прибув сюди з провінції.
– Здрастуй, Балтов! – привітався завсідник до смаглявого.
– О, Жорже! – Балтов встав, подав руку новому гостеві, що якраз вішав пальто на стіну. – Що питимеш?
– Мерсі, мерсі... я, мабуть, вип;ю коньяк, бо геть задубів, – сказав  Жорж і, присунувши стілець, важко плюхнувся на нього. Потім глянув на Балтового приятеля, який машинально узяв був переглядати якийсь німецький вісник, ймовірно, щоб уникнути незручного становища – адже Балтов не познайомив його з Жоржем.
– Ах, треба ж вас зазнайомити: Аврамов, учитель з Добрича (2).
– Аврамов? Часом не брат нашого архіваріуса Аврамова? І той теж  з Добрича. Дуже приємно, – вигукнув Жорж, перервавши Балтова, який не встиг назвати Жоржового прізвища. – Аврамов – мій колега, чудова людина... то ваша милість йому брат?
– Ні, ми не брати; в Добричу є й інші Аврамови, – сором’язливо відповів провінційний учитель і почервонів.
– Все одно... Дуже приємно. І давно ви тут?
– Прибув учора, – відповів Балтов... – Кельнере!... Ще два кухлі пива й один коньяк...
– Ваша милість вперше у столиці?
– Так, уперше.
– Раптом посеред зими?
– Так сталося.
– І яке враження на вас справила Софія? – байдужно і майже машинально спитав Жорж, розглядаючи малюнки серед оголошень в німецькому віснику.
– Дуже хороше враження, – відповів Аврамов щиро.
– Саме так – хороше враження? Чим саме? – трохи докірливим тоном наставника спитав Жорж, поклавши вісника на стіл.
Аврамов трохи збентежився, проте відповів:
– Чим? Найперше, вулицями, красивими будовами, багатими магазинами... Місто стає схожим на столицю...
– І культура сподобалась, чи не так? – розсміявся Жорж.
Аврамов здивовано глянув на нього.
– Чом би й ні? І культура! – підтакнув Балтов, аби помогти провінціалу. – Де ще бути культурі, як не в столиці – хіба в  Бейлер-чифліку  (3)?
Жорж, жадібно вихиливши свій коньяк, втупив рішучий і войовничий погляд в Балтова, потім стиха промовив: 
– Культура? Скажи єврейщина, германщина, дурнувата мода й марнування життя, ажніяк не культура! Й тіні її тут немає... Треба бути сліпим, щоб не зрозуміти справжнього характеру нашої культури... Розумію, пан прибув з провінції й цілком зрозуміло, що від усього тут побаченого він у захваті… Проте той, хто розуміє суть речей, той знає, на чому базується ця столична декорація, побачить, що все є фальш, мішура й марнотратство... Пане... перепрошую, забув ваше ім’я.
– Аврамов.
– Пане Аврамов, зрозумійте, ця розкіш утворюється не молитвами, а мільйонами левів; у вас вони є? Немає. Хто їх дає? Німці! Тобто, ми все більше влізаємо в борги й борги... Так, всяка нова вулиця, споруда, багата крамниця – це ще одне коло нашого економічного рабства, в яке нас затягають німці і євреї; всяка одіж, машини, дріб’язок, голка, які нам постачають численні ділки, це кусень хліба, що його чужа експлуатація вириває з рук бідного болгарського ремісника й торговця, це останній смертоносний удар нашої конаючої індустрії. Та й ці розкішні бали й свята, що такі нині модні й розоряють нашу аристократію – нетрудящу аристократію, – діють як епідемія для болгарської скарбниці... І все, все, що бачимо, все, що здійснюємо й задумуємо наперед, є лише мавпяче копіювання, яке призводить лишень до економічного й морального підкорення чужому… Отака, пане Балтов, справа…  Красно дякую за таку культуру... Я б охоче згодився, щоб столиця скидалася на Бейлер-чифлік, а болгарські мільйони хай би залишилися в Болгарії... Хай культурними станемо пізніше. А нині голодранці ми...
Після цієї натхненної промови Жорж відсунув назад капелюха й сердито постукав ціпком по столу, прикликаючи кельнера.
Аврамов все ще слухав його, роззявивши рота, здивований і збентежений почутим.
Балтов спокійно повів далі:
– Жорже, пардон, ти, як завжди, екзальтований і перебільшуєш або переінакшуєш... Все це крайнощі.
– Я кажу правду, Балтов! Я не адвокат! 
– Ти висловлюєш парадокси, трохи присмачені правдою…
– Я говорю правду й тільки правду, спробуй заперечити мені... Zwei Gl;ser Bier... і ще один коньяк із закускою, – звернувся Жорж до кельнера, що з’явився на його виклик.
– Припустимо, що твоя правда, проте ця правда дуже стара, допотопна правда, та й ти не Колумб – відкривач цієї істини, – жваво відвернув Балтов. –  Справа не в красномовності – яка від слів користь? – а в тому, щоб здолати зло... знайти засоби лікування від нього... Я цілуватиму тобі руку, якщо ти зробиш це велике відкриття... Тільки здається мені, що все, що відбувається у нас, фатально має відбутися: будемо наслідувати європейців, запозичувати моду й їхні гроші, допоки не станемо
на власні ноги… Ніхто ще не встояв перед напором часу – навіть Китай, – тож і ми не встоїмо… І ми всі знаємо, що це так... Ну добре, то де ліки, де ліки від цього, скажи мені?
– Дай мені владу, дай мені й силу – і я знайду ті ліки.
– Добре, припустимо, що у твоїх руках законодавча й виконавча влада держави. Ти всесильний. Як ти протистоятимеш розповсюдженню німецького сміття? Але ж не забувай про договори (4). 
– Договорів не торкаюсь… Оголошу закон: кожний державний службовець – чи то цивільний, чи військовий, – від розсильного до міністра, словом, кожен з тих, хто один раз на місяць отримує платню з казни, і так само члени їхніх родин мусять носити одяг з тканини болгарського виробництва. Включаю сюди й армію. Той, хто не виконуватиме цієї умови, не може перебувати на державній службі. Ти мене розумієш? Припусти тепер, Балтов, що всі неухильно дотримуються суворо мого закону. То що виходить? Отже: щонайменше сто тисяч людей,  що витрачають в середньому по двісті левів лишень на підтримку болгарської промисловості, залишатимуть в Болгарії щороку двадцять мільйонів левів лише на купівлю одного виду товару – тканин! А сьогодні ці мільйони йдуть в чужі кишені... За п’ять років Болгарія стане квітучою й багатою, чисельні міста й селища піднімуться й оживуть; прялка, ткацький станок, машини, фабрики дадуть роботу й хліб тисячам і тисячам чесних родин... Настане благодать божа... Чи не так?
... А твої договори хай собі лишаються в силі... Ба більше, аби не сердилися віденьські й будапештські дипломати, я б їм дозволяв продавати в столиці тканини без будь-якого мита… І хай ці тканини купують боянські шопи, звільнені зі служби чиновники, що день у день голодні сидять в каварнях, читаючи газети, та ще дев’ять сотень підмітальників, що  кричать «ура» з будь-якої нагоди.
Жорж замовк, метнувши переможний погляд на Балтова, ніби чекав на якесь заперечення, яке був готовий розбити ущент. Балтов одначе не відповів, він продовжував іронічно мовчати,   попихкуючи стиснутою між зубів сигарою. Він усвідомлював усю непрактичність Жоржової теорії, проте не мав бажання йому заперечувати. Може, він і раніше чув – як від нього, так і від інших – подібні філіппіки проти зла й подібні заходи протидії такому злу, які однак неможливі й немислимі за теперішніх часів. Однак Аврамов, не стримуючи свого захвату від цієї чудової ідеї, озвався на це:
– А тоді чому у нас не впроваджують такі  розумні й законні речі? Це ж врятувало б нашу батьківщину. Не вистачає патріотизму? А от Народне Зібрання, до прикладу...
Жорж насупився і сказав:
– Народне Зібрання, бай Аврамов?... Якщо Народне Зібрання на останній сесії замість купи порожніх рішень видало б такий закон, то це врятувало б Болгарію... Болгарія тоді мала б звести прижиттєво пам’ятники кожному з депутатів... Але справа в тім, що Народне Зібрання... Втім, ні – не буди собаку, бо гавкатиме… Кажете, патріотизм, вітчизна... Ах, бай Аврамов, одразу видно, що ви з провінції. Там, в Добричу, ще може є попит на такий товар як патріотизм, вітчизна; а в Софії навіть тандитники-євреї й гроша не дадуть за це. Гай-гай, ви провінціал, провінціал... Тут всяк,  хто може, користається становищем, дере шкуру, повнить власну кишеню… І все за рахунок народного добра... Розумієш?
Зненацька Жорж зупинився, бо з-за сусіднього столика підвівся суворого вигляду поважний пан з бакенбардами й повернувся до нього. Він тримав в руці товсту палицю.
Той пан очевидно підвівся, щоб піти звідси; однак, глянувши на Жоржа, простяг йому руку.
– Жорже, ти читав ноту? – спитав він, лукаво всміхаючись.
– Так, московити знов кидають слова на вітер... Йдіть сюди, сідайте, прошу... Чи не бажаєте плзенського? – сказав Жорж вкрай люб’язно, підсовуючи стільця поважному пану.
– Дякую, Жорже, мушу йти додому вечеряти. До речі, ти теж отримав квиток на завтрашній вечір?
– Отримав. І буду... Випийте-но хоча б коньяк...
– Мерсі, мерсі, я спішу...
І пан з бакенбардами протиснувся між столами, крізь публіку, яка щодалі то більше рідшала, й пішов собі.
Обличчя Жоржа несподівано набуло неспокійного виразу. Він шепнув Балтову:
– Балтов, як ми його не помітили? Адже він сидів за нами!
– Це Даскаров? Я його побачив, думав, що й ти помітив його, – байдужо відповів Балтов. Промовивши ці слова, глянув на годинника й підвівся.
– Ти куди? – запитав його Жорж.
– Йду вечеряти.
– Зачекай, разом підемо.   
– Так, так, ходімо, – озвався Аврамов, проте було відчутно, що він віддав би перевагу Жоржовим розмовам аніж вечері, але, щойно ворухнувшись, все-таки залишився на місці.
– Та вам же дорога зовсім в інший бік, а я йду Родопською, тож ми ще з порогу розстанемося з вами, – сказав Балтов, прикликаючи кельнера.
– Ти що, збираєшся розрахуватися? Облиш, то моя турбота! – І Жорж відсторонив йому руку, яку Балтов просунув був до кишені, щоб витягнути звідти портмоне.
– Ні, я не згодний… Я дотримуюсь німецького правила: пив – плати, – заперечив Балтов.
– Чорти б забрали твоє німецьке правило й твоїх німців! Ти знаєш... що я не можу терпіти цих гендлярів! А я обстоюю  слов’янську гостинність! – вигукнув Жорж і відсторонив його грубо від кельнера, що вже був підійшов до них. Балтов глянув на нього напівнезадоволено, напівздивовано.
– Прощавайте... Прощавайте, Аврамов. Залишаю тебе під опіку цього «солодкоголосого гостя на державній трапезі».
І Балтов, усміхаючись, попрямував до дверей.

II
Пивниця вже майже спорожніла. Чиновники розійшлися по домівках вечеряти. Гамір стих; мутні хмари диму густими пластами вільно й мляво пливли над столами й над головами півтора десятка рум’яноликих чехів і німців, які хоробро стояли на своєму посту перед цілою батареєю повних і порожніх кухлів. Всівшись ближче до світла, кілька болгарських дипломатів заглибилися у читання вісника «Нойе Фрайе Прессе» (5), намагаючись зрозуміти, до яких наслідків призведе нота Росії відносно нігілістів. Лишалося ще з десяток душ болгар, які й не пили, й не читали; розмова їхня крутилася навколо балів та інших злободенних питань.
Жорж запалив нову сигару, випустив довге кубельце диму з рота, проте обличчя його виявляло певне занепокоєння, яке не лишилося поза увагою Аврамова.
– Хто то був отой недавній пан? – запитав він.
Жорж спохмурнів, проте стиха назвав поважний службовий чин Даскарова й установу, в якому вони обидва служили.
– Небезпечна тварина, – продовжив він, – щойно він щось почує, одразу донесе до начальства, а я голосно сварився... Лишень уяви собі, яку він в мене викликав відразу, коли я подавав йому руку… А що як завтра, наприклад, якась інтрига, донос... лишається тільки голову ламати... Так! Ви, бай Аврамов, щасливі у своїй благословенній провінції... там нічого подібного немає.
– Ба, і в нас таке є, тільки там легше розібратися, хто є ворог, а хто друг, – відгукнувся Аврамов.
– Так, так, – палко підхопив Жорж, – тут повсюди розпуста й лицемірство... Не шукай характеру в тутешніх чиновників, цих «солідних гвинтиків урядової машини», як їх називає дехто, вони обстоюють такі переконання, які їм нав’язують, і кланяються тому богу, якого їм призначать. Заради того, щоб зберегти своє тепленьке місце, вони готові пожертвувати усім тим, що робить людину людиною. Ви й в мені так само бачите чиновника, проте я не зраджую своїм переконанням… Я в опозиції… На чорне, хоч убий, не скажу біле... така в мене натура. Направду, я не виходжу на майдани кричати про свої переконання... Є багато тих, хто думає так само, як і я, чинить так само, але вони заривають свої думки так глибоко, так би мовити, кидають їх в колодязь; й хоч як тисни на них, а розкусити їх не вдається. Я можу назвати ще сотню таких політичних хамелеонів, яким соромно подавати руку, розумієш? І нині вони великі цабе, впливові чиновники, й хати собі збудували, й земне своє благополуччя влаштували... А чесні, незалежні натури голодують по вулицях або нидіють по кутках, забуті й покинуті. Наприклад Аврамов... ах, яка чесна людина, який добросовісний чиновник, рідкісна людина, скажу я вам. Ви можете пишатися таким братом....
– Але ж він мені не брат.
– Егеж, пардон, я забув... він ваш тезко. Все одно, прекрасний чиновник, а помре на цьому скромному посту архіваріуса... Хіба ні? Мати, народивши його, не завдала собі клопоту зламати йому хребет, аби він міг кланятися – адже ж це його важлива вада недолік, розумієте? Просто жах...
Жорж замовив ще два кухлі. Він розпалився від власних слів: осуд вад суспільства посилював його збудження, а разом з тим і його слововиверження, бо критика – це найживодайніший ґрунт для красномовства: вона його живить, провокує. Перейшовши на цю трепетливу тему, Жорж не хотів її кидати. Його надихало те, що в особі Аврамова він знайшов уважного слухача. Тож він провадив далі: 
– Отож, таке в нас суспільство, люб’язний пане Аврамов, така наша столична, чиновницька інтелігенція – я маю на увазі чоловіків... А про жінок годі й говорити! Хто вони? Ляльки…  Тільки про моду думають… В будь-які часи модні магазини заповнені нашими панями… Бодай якої сукні не здатні собі пошити, проте ж знають назви й якість усіх дорогих тканин і одягу: плюша й парчі, ліонського атласу й ажурних мантильок, сорті-де-баль (6) і сатену-мервельє (7), а ще всілякого паризького мотлоху... Дружини писарів прагнуть бути одягненими як і дружини начальників, дружини начальників – як міністерські, міністерські – як майорські, а майорські привозять собі сукні з Берліну, такі само, як і в німецької імператриці... Суцільний скандал! Як тут втриматися від збурення... Особливо балами! А на них жінки у своїй стихії... Там можеш наочно впевнитися, наскільки смішно виглядають ці жіночі створіння, які можуть дихати лише під купою різних бантів, цяцянок, брязкалець, візерунчатого мережива, стрічок, всілякої мішури й невідь яких дрібничок. У нас  найобмеженіша, найпустіша жіноча голівка може не знати тисячі речей, які варто було б знати всякій жінці, проте знає всі танці, що грали при дворах Людовика XIV, XV і XVI: і польки, і кадриль-монстр (8), і лансьє (9)  з його смішним кривлянням, яке називають «реверанс», і все це пан Балтов так само називав прогресом і культурою?... Я можу дати пояснення такій жіночій обмеженості: жінка — це суміш суєтності, капризів і глупоти... Вона не є довершеною людиною, як сказав один вчений. Але чоловіки, чоловіки у своїх фраках і шапокляках (10), в яких вони з’являються на балах... жалюгідні кавалери, чистий сором! І все це прогрес, культура болгарської столиці!
І Жорж шалено гупнув рукою по столу й зовсім відсунув капелюха на потилицю.
– Ну що ви скажете на це! – спитав він несподівано Аврамова, сердито глянувши на нього.
Аврамов почервонів, збентежений несподіваним запитанням, розтулив було рота сказати навмання бодай щось, – адже він ажніяк не збирався говорити – натомість налаштований був тільки  слухати. Жорж одначе вивів його з незручного становища, бо новий потік думок заволодів його розпаленим мозком і він знову зачав: тепер він переніс свої атаки на інші сфери болгарського життя. Тільки тепер його фрази звучали утомлено, думки не трималися купи, а ненависть, що скипіла була в його грудях проти всього вульгарного й злого, висловлювалася без всякого ентузіазму… Бесіда, точніше, монолог Жоржа швидко втрачав жвавість, блякнув, в’янув... І зрештою, відверто й широко позіхнувши, він поклав край своєму красномовству, підвівся, щоб розплатитися. Через це йому знову довелося сперечатися – тепер вже з Аврамовим, – проте Жорж і цього разу вийшов переможцем.   
Коли обидва приятелі вийшли з «Червоного раку», на вулиці стояла суцільна темрява. Було, як і передніше, холодно, хоча вітер дещо стих і сипав дрібний сніжок. Кілька хвилин вони йшли мовчки, кожен був під враженням від почуттів і думок, розбуджених в їхніх душах розмовою в пивниці. Аврамов був вкрай схвильований; перед його очима відкривалися нові горизонти; тепер він іншими очима дивився на те, що донедавна пробуджувало в ньому захват. От що значить залишити своє провінційне затишне гніздечко й поринути в столичне життя... Тут стикаєшся з такими людьми, як Жорж, людьми освіченими, які можуть судити й критично ставитися до всього, що ніби сяє зовнішнім блиском. Цей Жорж вимовив золоті слова. Він ще більше піднявся в очах Аврамова. Невдовзі обидва загубилися в темряві Александрівської площі, перед палацом.

III
Вранці, рівно о дев’ятій, Жорж вже був у канцелярії при письмовому столі. Якби той, хто бачив Жоржа в «Червоному раку» чи на вулиці, а тепер глянув на цього чоловіка на робочому місці при вкритому зеленим сукном оріховому столі, не повірив би, що то є та сама людина. Обличчя його було таке ж повне, рум’яне, задоволене, проте яким воно стало зосередженим і серйозним над купою канцелярських книг! Воно було вкрите маскою холодної замисленості; очі дивилися строго й безпристрасно, як у людини з розвиненим почуттям обов;язку, для якої служба – це священнодійство. Складалося враження, що ці очі ніколи не знали посмішки й веселості, а людина, якій вони належали – виросла при цьому столі й життя її переплелося з розкиданим на ньому книжжям.
Словом цей Жорж був зовсім не схожий на того Жоржа.
Зненацька обличчя Жоржа затьмарилось. До ділової, службової серйозності тепер доєдналася й якась інша турбота, внутрішня й особиста. Це щойно йому спала на думку його нічна необачність, яка могла мати для нього фатальні наслідки.
І в нього виникло непереборне бажання побачити Даскарова, дізнатися, як справи, аби заспокоїтися.
«Ах, цей Даскаров, невже він мене чув!»
І він півголосом спитав розсильного про Даскарова.
– Прийшов і відправився до пана міністра.
Жорж сторопів.
– До пана міністра?
– Так.
– Одразу, як прийшов на роботу?
– Одразу.
– І досі там сидить?
– Досі там. 
Його охопило погане передчуття. «Чому так спішно Даскаров пішов до міністра? – роздумував він. Мабуть, зробити доповідь про те саме...? Звичайно, й раніше Даскаров так само, прийшовши зранку на службу, приходив до міністра й сидів у нього годинами, проте Жоржу здавалося, що сьогодні таке сталося вперше й що це означає для нього загибель. Оповитий такими сумними думками, розгублений Жорж полишив перо й облігся на спинку стільця. Його погляд був направлений у протилежний бік, проте ця розсіяність виявляла сильну турботу й занепокоєння; губи його машинально й нечутно шепотіли: «Звільнений, звільнений, звільнений!» Рум’янець зненацька миттєво зійшов з його щік, а обличчя наче змарніло. «Звільнений, звільнений, звільнений» – наче хтось шепотів йому на вухо.
Двері розчинилися, увійшов другий розсильний.
– Пан міністр запрошує вас, – по-вояцьки виструнчившись, сказав він, сподіваючись на відповідь Жоржа.
Жорж спитав стишеним голосом:
– Мене? – і він втупив очі в розсильного, наче хотів прочитати на його обличчі якусь страшну таємницю.
– Так, – відповів слуга.
Жорж миттєво підвівся, поправив рукою краватку, окинув поглядом свій костюм і вийшов.
Сполотнілий Жорж увійшов до кабінету міністра.
Міністр сидів і щось писав при великому столі в кутку широкої застеленої кольоровим і дорогим килимом кімнати. У великій віденській печі весело тріскотіли дрова.
За письмовим столом сидів Даскаров.
Жорж низенько вклонився.
Попри всяке очікування начальник глянув на нього доброзичливо й попросив якісь відомості по одній службовій справі. Жорж дав ці відомості й з полегшенням вже готовий був йти.
– А, зачекайте, – обернувся знову міністр.
Жорж напружився.
– Як вам Аврамов? – спитав міністр.
– Архіваріус?
– Так, він. – і міністр знов схилився над паперами.
– Добросовісно працює, пане міністр, гарний чиновник, –  відповів Жорж. І одразу він вловив незадоволений погляд Даскарова.
Міністр теж насупився.   
– Так, працює добросовісно, одначе більшою мірою помічений у партизанщині, – відзначив з досадою роздратований Даскаров, кинувши суворий, майже злобний погляд на свого колегу. Глянувши на Даскарова й почувши його слова, Жорж остаточно впевнився, що йому не загрожує будь-яка небезпека, натомість вона загрожує бідолашному Аврамову. Ця впевненість додала йому хоробрості, й він швидко опанував себе. Йому навіть спало на думку заступитися за приятеля, спростувати слова Даскарова, проте ця думка блискавично покинула його; відчуття власного самозбереження перемогло всі інші його душевні порухи, й він не наважився  жодним чином заперечити Даскарову.
«Якщо й скажу щось, та чи поможе це йому?… Тільки  налаштую  Даскарова проти себе», – подумав він.
– Він займається політикою? – запитав міністр.
– Пане міністр, нічого не можу з певністю вам сказати про це... В канцелярії... бачу... робить свою справу... А що робить поза службою, нічого достеменно не знаю, поручитися не можу...
Така ухильна відповідь посередньо підтверджувала наклеп Даскарова. Це було підтвердженням смертного присуду для бідолашного архіваріуса.
Міністр значущо похитав головою й глянув на Даскарова, чиє обличчя набуло вдоволеного виразу.   
Міністр прихильно кивнув Жоржові й знову нахилився над своїми паперами. Жорж вклонився й пішов до себе в канцелярію. Очі в нього сяяли, обличчя одразу набуло звичного самовдоволеного вигляду, стало гладким, округлим, симпатичним, як і передніше. Після страшного збурення й переляку в його душі наставало повне заспокоєння. І він знову старанно узявся до своєї роботи.
О дванадцятій Жорж вийшов з міністерства. Він йшов додому, вітаючись усміхнено з усіма зустрічними. Маска канцелярської серйозності знову збігла з нього, натомість обличчя знову було осяяне святобливістю й щастям.
Вийшовши на бульвар Дондукова, він помітив на стіні траурну листівку про чиюсь смерть. Він наблизився й прочитав прізвище померлого.
– Рачев, – промимрив він, вражений. Потім прочитав ще кілька рядків під іменем небіжчика.
– Похорон о третій... Треба попросити, щоб мене відпустили після обіду, – подумав він і попрямував додому.
Аж ось хтось озвався до нього з бакалійниці. Він обернувся й побачив Балтова.
– Здрастуй, Балтов!
–  Здрастуй, що новенького?
– Нічого... А, з нашим Аврамовим сталася біда: його звільнили.
І Жорж півголосом розказав Балтову, як все сталося.
– І уяви собі! На його місце призначили Ходжова, двоюрідного брата Даскарова... Розумієш інтригу?
– Нещасний Аврамов! – співчутливо промовив Балтов.
– Мені теж шкода його... Я зробив все, що міг... Проте... Що купуєш? Швейцарське салямі? Відріж-но мені шматочок на закусочку до обіду, – попросив він бакалійника.

IV      
Бал був у розпалі. В просторій залі, прекрасно освітленій великою кількістю ламп і кришталевою люстрою, гриміли звуки оркестру; дами в легких бальних туалетах – хто з великим декольте, хто з маленьким – граційно кружилися із своїми кавалерами в чорних фраках: в лівій руці кавалери тримали складений шапокляк. Щойно пари завершували танець і підходили до стіни, інший ряд танцювальних пар по гладкому блискучому паркету заходив у танок; в залі було чутно глухий приємний шурхіт від легкого дотику ніг, взутих в атласні черевички. За гучною командою елегантного розпорядника танців до дійства долучалися безліч нових фігур.
Танцювали кадриль-монстр. 
Аврамов, стиснутий між глядачами, не відводив очей від цього захопливого видовища; він вперше у житті був на такому святі. Все: і звуки музики, й яскраве світло, й дорогі різнокольорові туалети, й оголені груди й плечі, аромати, витончені манери й граційні рухи дам і кавалерів – словом, увесь весь цей столичний блиск неабияк приголомшив його провінційну душу. Все це було для нього таке блискуче й нове, таке дивовижне й … не болгарське… Але ось він згадав слова Жоржа, мовлені вчора вночі, й гіркий песимізм отруїв його враження від балу. Він спохмурнів і обернувся до Балтова.
– Ну як, тобі подобається? – з усмішкою спитав в нього приятель.
– Я тобі дуже вдячний за те, що ти привів мене сюди – побачити й помилуватися балом у столиці… Розкішне видовище... Та менше з тим твій Жорж мав рацію. Ця «культура» не для Болгарії...
Балтов насмішкувато  глянув на Аврамова.
– Ти заразився його проповідями?
Аврамов глянув на нього серйозно й відповів упевнено:
– Так, заразився, бо побачив, що все, що він говорив, то є правда... Треба, щоб кожний з патріотів мав Жоржові ідеї й боровся з цією руйнівною модою… Треба оголосити немилосердну війну цій заразі.
– Ти глибоко помиляєшся, Аврамов: Жорж парадоксальний, не слухай його... Зрештою, ми й не можемо вернутися до старого.
– Мені байдуже: я все одно не сприймаю нового.
– А ти поговори з Жоржем цього вечора. Шкода, що його нема...
Ця розмова відбувалася під час короткої перерви, що розділяла кадриль-монстра від лансьє. Аж ось оркестр знову загримів, і в залі танцювальні пари створили з десяток каре… І хоч настрій Аврамова був дещо зіпсований, він все-таки знову захопився цією новою грою, що супроводжувалася тендітними дамськими реверансами. Коли танець завершився, розмова між нашими приятелями поновилася.
– Мавпування, болгарське мавпування, нічого більше... Правду казав Жорж, – промовив Аврамов.
– А ти з ним сьогодні бачився? – спитав Балтов.
– Ні. Проте вчора вночі, після того, як ти пішов, ми довго ще продовжували обговорювати софійських чиновників і бали... Те, про що він оповідав, я бачив нині на власні очі. Так, так, я згадав: я бачив Жоржа сьогодні, після обіду – він йшов на чийсь похорон.
– Так, помер Рачев... Вони з ним добре приятелювали, ще з дитячих літ.
В цю мить розпорядник танців дав знак оркестру. Музики заграли знову.
По гладкій підлозі закружився вихор чорних фраків і напівефірних шовкових суконь.
– Це вальс, його танцюють наймайстерніші танцюристи, – менторським тоном прошепотів Балтов до Аврамова.
– А ще багато інших танців буде?
Балтов вийняв з внутрішньої кишені редингота зеленого папірця.
– Після вальсу буде котильйон (11), ним і завершується програма.
– А що то за котильйон? – поцікавився Аврамов. Балтов пояснив йому.
– Ордени й подарунки для котильйона привезені спеціально з Відня, – завершив він.
– А ти чому досі не танцюєш?
– Я буду танцювати котильйон... Бачиш он оту пані в небесній сукні? Я її зааганжував.
Аж тут раптом Аврамов штовхнув його сильно в бік і, глянувши на двері, промовив:
– Глянь, глянь!
– Що там такого?
В цю мить до зали увійшла пишно одягнена дама під руку з кавалером, груди якого були прикрашені триколірною стрічкою.
За ними йшов високий, елегантний кавалер у фраку; на ньому були біла краватка й рукавички. Це був Жорж.
Не встиг Аврамов опанувати себе від збентеження, побачивши Жоржа тут і в такому вигляді, як Жорж помітив приятелів й кинувся до них…
– А, й ви тут?... Дуже добре!... Прекрасно, прекрасно... Уявляєте? Сьогодні запізнився, й на те є причина… Хай там як, проте ми з дружиною встигли… Оце так бал! А що, Балтов, котильйона ще не було?
– Ось після вальсу буде котильйон...
– Слава богу, – радісно й поспіхом промовив Жорж; – а то я мало не став брехуном: ще на суботній вечірці я запросив   пані Н. на сьогоднішній котильйон... Стривайте, мушу підійти вклонитися їй, щоб вона побачила, що я дотримався слова.
І Жорж, легко ступаючи, підійшов і низько вклонився одній декольтованій дамі.

V
Аврамов, узявши Балтова під руку, потяг його до буфета.  Там Аврамов завів приятеля в один з вільних кутків.
– Поясни мені заради бога, в чому справа?... Я нічого не можу второпати, – промовив він, розгублено розводячи  руками.
Балтов зрозумів причину спантеличення приятеля.
– Ти здивований тим, що побачив тут Жоржа? – запитав він із спокійною посмішкою.
– То він дивна людина! Вчора уночі він обурювався через цю комедію з мавпуванням, а нині сам бере в ньому участь. Забув, що казав: цибулі не їв, цибулею й не пахне. Щойно поховав найкращого приятеля – а й відразу йде танцювати котильйон… Погодься, це неподобство, безхарактерність. Мене дивує одне: як ти можеш приятелювати з такою особою…
Обличчя Аврамова почервоніло від обурення.
– Навпаки, ти неправий, Жорж дуже хороша людина.
– Ти глузуєш? Я пригадую, як учора вночі він підлещувався до того Даскарова! А ще він каже, що він в опозиції!
– Аврамов, ти направду з голови до ніг провінціал, справжнісінький провінціал. Складаєш власне враження по першому відчуттю, а потім падаєш з хмар на землю й дивуєшся, й ахкаєш... Жорж – хороша людина, кажу тобі, він і не ниций, і не безсовісний, і ні в чому не є гіршим від інших добрих людей… Просто він  розумніший і кмітливіший за багатьох інших… Що Жорж в душі є дійсно опозиціонер, то є правда, просто він не лізе на стіну й не кидається зі скелі… Від такого безуму яка користь?... Кілька догідливих слів до Даскарова чи до свого начальника не вартують йому нічого, проте вони – ніби щит, що захищає його становище, дім, дружину, спокій… Геометрична прямолінійність дуже скоро викидає людину на вулицю... Лавірування між підводними каменями – ось у чому полягає філософія. Ти кажеш, що Жорж нападає на чиновників? Ще й як! А Жорж – поважний чиновник, і мушу тобі сказати, що він служить з тої пори, як пролунав перший постріл руської гармати в Болгарії... І служить він по-справжньому. У нього є два ордени, нині чекає на третій. Він служив при усіх урядах, і всі уряди мали його за свою людину… Він вважає, що приноситиме батьківщині більше користі, якщо їй служитиме, ніж якщо допустить, щоб його звільнили з роботи й залишили без служби. Тож він узгоджує свої дії з таким практичним принципом… Яка користь лізти на рожен, донкіхотствувати, а коли б його притисли, корчити гримасу стражденника, скавучати, засипати вісники телеграмами, словом, всіляко мутити воду, аби виправити своє становище... Це дійсно нерозумно... Ти знаєш Аврамова, архіваріуса? Сьогодні його звільнили!
– Як? А Жорж так хвалив його!
– Так, звільнили, задля того, щоб дати місце комусь з родичів  Даскарова. Він є жертвою однієї інтриги Даскарова... Жорж захоплювався Аврамовим, проте він не посмів, я впевнений, захистити його, бо знав, що урятувати його він не зможе, якщо вже міністр вирішив того звільнити. А Аврамов, знаєш, він дещо гострий на язик і за характером є цілковитою протилежністю Жоржу… Нащо ризикувати собою... Сам знаєш:  «своя сорочка ближча до тіла...». І Жорж щиро й глибоко переживає за Аврамова... Ми з ним сьогодні бачились.
– Переживає? – іронічно спитав Аврамов. – Так, як і побивається за приятелем, що поховав сьогодні… та від великої скорботи не може забути про котильйона... Облиш, Балтов!....
І Аврамов з відразою відвернувся, наче хотів уникнути якогось неприємного видива.
Балтов почекав, поки той повернувся обличчям до нього, й продовжив:
– І не варто дивуватися такій його поведінці; вона в гармонії з принципами його житейської філософії…  Яка користь гризтися й досадувати через якесь непоправне зло? Аврамова, товариша по службі звільнили. Рачева, його приятеля, поховали сьогодні... Проте Жорж виконав свій людський обов’язок: Аврамова жаліє в душі, Рачева проводив в останню путь, а тепер виконує свій обов’язок перед життям: їсть, п’є, працює, танцює, бо з подібних протилежностей складаються кільця в ланцюгу людського життя… Воно коротке, то чому б не скористатися ним?
Аврамов з нестримним чудуванням дивився на приятеля; він не міг збагнути, чи серйозно Балтов говорить, виправдовуючи перед ним поведінку Жоржа, чи все те, що він говорив про нього, є просто глузи? Очі Балтова продовжували дивитися насмішкувато й іронічно. Це роздратувало Аврамова, й він сказав ущипливо:
– А що ти скажеш на це: той Жорж вчора обливав брудом Австрію, німців і моди, а нині тягне на бал свою дружину, одягнену нібито герцогиня в німецькі шати, а сам вирядився у фрак і шапокляк? Сварить чужу експлуатацію, а сам її підтримує!... Де тут логіка?
– Все дуже просто, – відповів Балтов. – Він говорить правду, і як будь-яка людина з серцем, обурюється через зло. І живе, як всі люди. Він не може змінити світ... Він такий, який є… Той, хто проти суспільства, той біжить від нього і йде в гори… А Жорж не є ні ексцентриком, ані диваком. Він любить життя, він епікуреєць і хоче користатися усіма розвагами, які дає  йому суспільство… Хоч-не-хоч – мусимо підкорятися його законам, терпіти його тиранію, випорожнювати свої гаманці, витрачаючи кошти на австрійські дурниці й сміття, зате зберігаємо за собою право люто сварити все це: й німців, й моди, й суспільство… Чого ти хочеш? Жорж живе в столиці й, як столичний мешканець, живе по-столичному. Це його середовище, його атмосфера. Що ж йому робити? Як на те пішло, й твій покірний слуга – така ж саме птаха.
– Усе так, Балтов, але ж ти не проповідуєш в «Червоному раку», принаймні ти послідовний.
Балтов доскіпливо глянув на нього, поклав руки йому на плече і сказав:
– І він є послідовний, кажу тобі: він чинить так, як цілий світ, він не відокремлюється від стада. Він дотримується раціональних принципів: опозиціонує, коли є змога, колінкує, коли треба, вдає з себе сліпого дурника, коли це потрібно, сварить Австрію, тому що всякий болгарин її ненавидить, ораторствує палко проти моди, бо це нині є модним, наслідує моду – з тої ж таки причини... Коротко кажучи, скажу тобі так: Жорж – людина дев;ятнадцятого століття. Болгарський опортуніст, з усіма – добрий, усякому – приятель, завжди – задоволений. Одним словом, він – вкрай розумна й харизматична людина!...
Вражений Аврамов пильно дивився на Балтова. Він не бачив на його обличчі ані насмішки, ані обурення – воно незмінно зберігало свою єхидно-спокійну маску. Невже Балтов і справді вважає цілком природною, правильною і навіть гідною поваги поведінку цієї незрозумілої, ницої, безпринципної людини.
– Як прізвище того Жоржа? – спитав Аврамов. – Я хочу її запам’ятати.
– Я ж вас знайомив учора ввечері.
– Це так, тільки він, базікало, не назвав себе, а одразу почав про щось розводити. Тож я так і не знаю його прізвища. А потім ти його називав просто Жоржем... То яке прізвище цього чиновника-спритника?...
– Ім’я йому легіон! – сказав з усмішкою Балтов.
І, залишивши в буфеті глибоко замисленого приятеля, він перейшов до бальної зали, де музики заграли котильйона.

Березень 1891 р.

1 Батенберг (князь Олександр I Болгарський) – перший правитель незалежної від османського панування Болгарії. Належав до німецької династії Батенбергів.

2 Добрич – нині Толбухін, місто в північній Добруджі.

3 Бейлер-чифлик – назва одного з турецьких сіл в північно-східній Болгарії.

4 Договори – йдеться про договори, згідно з якими іноземні торговці мали привілейований статус.

5 «Нойе Фрайе Прессе» — впливова австрійська буржуазно-ліберальна газета.

6 Сорті-де-баль – доповнення до відкритого вечірнього туалету, від фр. «sortie-de-bal», що означає буквально «для виходу на бал».

7 Сатен-мервельє – різновид шовкового атласу.

8 Кадриль-монстр – танець-гра, так зване «танцювальне ревю» Мюзара. Філіп Мюзар (1792 – 1859) – французький диригент ы композитор, автор ы виконавець танцювальноъ музики.

9 Лансьє – англійський бальний танець, розповсюджений в XIX ст.

10 Шапокляк – чоловічий головний убір, різновид циліндра, його особливістю є те, що його можна було складати. Розташований усередині циліндра механізм дозволяв складати його у вертикальному напрямку. У приміщенні шапокляк носили складеним, під пахвою.

11 Котильйон – cтаровинний танок, що нагадує вальс у швидкому темпі.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Иван Вазов
Сладкодумен гост на държавната трапеза
(Очерк)
                «Името ми е легион,
                защото сме мнозина».
                (Евангелие от Марка - 9)

I
Бирарията «Червен рак» беше пълна с народ и тая вечер. Около всичките маси седяха гости, пиеха бира или коняк, гълчеха, смееха се сред една гъста атмосфера от цигарев дим. Малцина само четяха вестници на мътната светлина, която даваха ламбите от потона. На всяка минута шумът, възклицанията «гарсон», «цал», «плати», удрянията с чаши по масите се увеличаваха, както и числото на гостите. Защото часът беше дошел вече, в който министерствата и всички присъствени места се затваряха и канцеларският народ като една недисциплинирана армия хукваше из улиците, разливаше се на четири страни и след малко изчезваше в кафенета, бирарии, гостилници, кръчми, кафе-шантани и прочие Данаеви делви в столицата, които гълтат една осма от българския държавен бюджет.
Шумът и навалицата растяха и за това още, че студът се усилваше навън; един остър вятър гонеше немилостиво всекиго и обезлюдяваше улицата.
Вратата, която постоянно се отваряше и затваряше, пропусна и един висок, прилично облечен господин с длъгнесто, гойно и червено лице, с твърде самодоволно изражение, с черна брада, модно подстригана. Той се спря настрана от вратата и оттам внимателно хвана да се вгледва в бирарията и да рови с поглед из публиката, която се теснеше около масите, като си вадеше полека черната ръкавица от дясната ръка. Вероятно той диреше или празно място някъде, или някого – при масите. И по нехайното му и непринудено държание, и по самоуверения му поглед познаваше се, че той е вещ в това място и стар гост на заведението, дето всяка вечер намираше същия дим и шум и същото общество, и нищо не може да го учуди или стесни.
След половина минута назъртане тоя господин остави своя наблюдателен пост и бързо се запъти през масите към противоположната страна, като раздаваше пътьом другарски климания и ръкостискания на приятелите. Той се спря при една маса в ъгъла, дето седяха двама души. Единият от тях, по-старият, беше човек мурголик, сухичък, с брада а la Batemberg и с поглед спокоен и полуиронически. Той беше облечен изящно и крепеше на коленете си един чер портфейл, каквито носят адвокатите. Другарят му, млад момък с живо лице, в сиви шаячеви дрехи, но със свенливо учуден и любопитен поглед, познаваше се, че не е тукашен, а е дошъл от провинцията.
– Здравствуй, Балтов! – извика той към мурголикия.
– О, Жоржо! – И Балтов постана и подаде ръка на новия гост, който закачаше палтото си на стената. – Какво искаш?
– Мерси, мерси... аз ще пия един коняк: вкочанясах – каза Жоржу и притегли един стол и седна тежко на него. После изгледа другаря на Балтова, който машинално бе взел да гледа в един немски вестник, вероятно да се избави от неловкото положение, защото Балтов забрави да ги запознае.
– Ах, да ви запозная: Аврамов, учител от Добрич.
– Аврамов? Брат на нашия архивар Аврамов? И той е от Добрич. Радвам се – извика Жоржу, като пресече Балтова и не го остави да произнесе и неговото фамилиарно име. – Аврамов, чуден човек, колеги сме... та ваша милост сте му брат!
– Не сме братя; има Аврамови други в Добрич – отговори стеснено провинциалният учител, като се изчерви.
– Все едно... Драго ми е. Вие отдавна ли сте тука?
– Завчера пристигна – отговори Балтов... – Гарсон!... Още две бири и един коняк...
– Пръв път ли ваша милост дохаждате в столицата?
– Пръв път.
– И то сред зима?
– Тъй ми се случи.
– Е, какво впечатление ви прави София? – попита равнодушно, почти машинално Жоржу, като разглеждаше някакви фигури в обявленията на немския вестник.
– Много добро впечатление – отговори Аврамов със сърце.
– Тоест как добро впечатление? За какво? – попита малко сопнато и наставнически Жоржу, като сложи вестника на стола.
Аврамов се посмути малко, па отговори:
– Как? Напредък, улици, здания хубави, богати магазини... Прилича вече на столица...
– И цивилизация, нали? – изсмя се Жоржу.
Аврамов го погледна позачудено.
– Защо? И цивилизация! – отзова се Балтов, за да помогне на провинциала. – Де ще бъде цивилизацията, ако не в столицата – в Бейлерчифлик ли?
Жоржу гаврътна буйно коняка си, устрели с решителен и войнствен поглед Балтова и каза ниско:
– Цивилизация? Кажи еврейщина, немщина, глупави моди и съсипия, а никак не цивилизация! Ни сянка от нея няма... Трябва човек да е сляп, за да не разбере истинския характер на нашата цивилизация... Разбирам, господството му иде от провинцията и всичко го омайва и той е във възхшцение... Но който вникне в основата и на какво се гради всичката тая столична декорация, ще види, че всичко е фалш, калайма и опропастяване... Господин... извинете, забравих ви името.
– Аврамов.
– Господин Аврамов, разберете, тия украшавания не се правят с молитва, а с милиони левове; имате ли ги? Нямаме ги. Кой ги дава? Немците! Сиреч дългове и дългове... Да, всяка една нова улица, къща, богата магазия е една халка на нашето икономическо робство под немци и евреи; всяка дреха, мобил, джунджурия, иглица, с които ни снабдяват безчислените гешефтари, е един комат, който чуждата експлоатация изтръгва из ръцете на бедния български занаятчия и търговец, е последният смъртоносен удар на нашата умираща индустрия. Па и тия разкошни балове и празници, които са на мода днес и разоряват нашата аристокрация – айлъкчийската аристокрация, – действуват като епидемия за българската кесия... И всичко, всичко, що виждаме, що вършим и що наричаме напредък, е само маймунско подреждане, свежда се само към икономическото ни и нравствено подчинение на чужди... Ето, господин Балтов, каква е работата... Покорно благодаря за твоята цивилизация... Аз п; бих желал столицата ни да приличаше на Бейлерчифлик, но българските милиони да останеха в България... Нека се цивилизуваме по-късно. Голтаци сме...
Подир тая въодушевена реч Жоржу отхлупи назад шапката си и гневно почука с бастуня си по масата, за да дойде келнерът.
Аврамов беше зяпнал още в устата му, учуден и смаян от това, което чуваше.
Балтов пое спокойно:
– Жоржо, пардон, ти, както винаги, се екзалтираш и всичко преувеличаваш или изопачаваш... Говориш ми все крайности.
– Говоря правото, Балтов! Аз не съм адвокат!
– Говориш парадокси, подмесени с малко право...
– Цяла истина говоря и само истина говоря, опровергай ме... Zwei Gl;ser Bier... и един коняк още със закуски – обърна се Жоржу към слугата, който се яви на зова му.
– Да предположим, че е истина, но много стара истина, допотопна истина казваш и ти не си Колумбът на тая истина – отговори живо Балтов. – Работата е не красноречие да ми продаваш – каква полза от думи? – а да помогнеш на злото... да изнамериш лека... Аз ще ти целувам ръка, ако направиш това велико откритие... Само ми се чини, че това, което става у нас, фатално трябва да стане: ще подражаваме на европейците, ще заемаме модите и парите им, докато стъпим на собствена нога... Никой не е устоял на напора на времето –  нито Китай – и ние няма да устоим... Всички знаем това, че е така... Е добре, лека, лека кажи ми.
– Дай ми власт, дай ми сила и лекът е готов.
– Добре, предположи, че в твои ръце е законодателната и изпълнителната власт на страната. Всесилен си. Как ще попречиш на разпространението на немските боклуци? Ама не забравяй капитулациите.
– Капитулациите не закачам... Ще издам закон: всеки държавен службаш, граждански бил, военен бил, от разсилен до министър, с една реч, всички ония, които веднаж в месеца бъркат в хазната, па и семействата им задължават се да носят дрехи от български платове. Включвам тук и войската. Без това условие никой не може да бъде на държавна служба. Разбираш ме. Предположи сега, Балтов, че се туря строго в действие законът ми. Какво излиза? Ето: сто хиляди хора, най на малка страна, като харчат на година едно на друго по двеста лева всеки за насърчаване на българската индустрия, ще оставят в България годишно двайсет милиона лева само от тоя артикул – платовете! А тия милиони сега отиват в чужди джобове... След пет години България ще бъде цветуща и богата, многобройни градове и паланки ще се съвземат и съживят; хурката, станът, машините, фабриките ще дадат работа и хляб на хиляди и хиляди честни семейства... Благодат божия ще настане... Да?
... А твоите капитулации нека си цъфтят... Даже повече, за да се не сърдят виенските и пещенските дипломати, аз ще отпущам платовете им без всякакво мито в столицата... Нека им бъдат купувачи боянските шопи, изпъдените чиновници, които гладуват по цял ден над вестниците в кафенетата, и деветстотинте софийски метачи, вечните викачи на «ура».
Жоржу млъкна, очите му се устремиха победоносно в Балтова, като че чакаха някое възражение, което той се готвеше да направи на прах. Балтов не отговори, той продължаваше да мълчи иронически и да пуши цигарата си, стисната между зъбите му. Той сещаше всичката непрактичност на Жоржовото учение, но не пожела да му възразява. Може би той и друг път беше слушал и от него, и от други същите филипики против злото и същите противодействени мерки, невъзможни и немислими на тая минута. Аврамов обаче не удържа възхищението си от тая чудесна идея и се обади:
– Но тогава защо у нас не сторят това умно и законно нещо? Това ще спаси отечеството. Няма ли толкова патриотизъм? Народното събрание например...
Жоржу се намръщи и каза:
– Народното събрание, бай Аврамов?... Ако Народното събрание в последнята си сесия вместо сумата празни решения би издало тоя закон, то би спасило България... България щеше да е длъжна да въздигне приживе паметник на всеки един депутат... Но работата е, че Народното събрание... Нейсе, не – да спи куче под камъче... Казваш, патриотизъм, отечество... Ах, бай Аврамов, познава се, че из провинцията идете. Там още може да минува такава стока като патриотизъм, отечество, в Добрич; а в София и вехтарите-евреи нищо не дават за тях. Провинциал, провинциал си ти... Тука всеки, който може, скуби, ползува се от положението, пълни джоба... Все за народното добро... Разбираш?
Жоржу спря внезапно, защото от съседната маса стана и се обърна насам един господин с твърде важно лице, с бакембарди и с дебел чер бастун.
Тоя господин очевидно ставаше да си отива; като погледна Жоржа, подаде му ръката си.
– Жоржо, чете ли нотата? – попита той ухилено-лукаво.
– Да, московецът пак лае на хаба... Елате, заповядайте... Един пилзнер? – каза Жоржу твърде любезно, като притегляше един стол за него.
– Благодаря, Жоржо, отивам си вече за вечеря. А propos, прие ли и ти билет за утре вечер?
– Приех го, ще бъда... Пий поне един коняк…
– Мерси, мерси, бързам...
И господинът с бакембардите се промъкна между масите, около които публиката се разредяваше вече, и си излезе.
Жоржовото лице внезапно бе добило безпокойно изражение. Той пошушна Балтову:
– Балтов, как не сме го видели одеве? Той бил зад нас!
– Даскаров ли? Аз го видях, мислех, че и ти го видя – отговори равнодушно Балтов. Като произнесе тия думи, погледна часовника си и стана.
– Къде? – запита го Жоржу.
– Отивам да вечерям.
– Стой, заедно ще си вървим.
– Да, да, да си вървим – продума и Аврамов, но познаваше се, че той предпочиташе Жоржовите приказки от вечерята, защото едвам се помръдна и пак остана на мястото си.
– Та вам пътят е съвсем на друга страна, а аз отивам на «Родопи» и ние още от вратата ще се разделим – каза Балтов, като чукна на келнера.
– Какво, ще плащаш ли? Остави, то е моя работа! – И Жоржу задържа ръката му, която бъркаше в джоба, да извади портмонето.
– Не, не приемам... По немски е моето правило: пил – платил – възрази Балтов.
– Дявол да ти вземе тебе немското правило и немците ти! Ти знаеш... че не мога да ги търпя тия гешефтари! А аз държа за славянското гостолюбие! – извика Жоржу и го отстрани грубо от келнера, дошел на викането. Балтов го изгледа полунедоволно, полуучудено.
– Сбогом... Сбогом, Аврамов. Оставям те на попечението на тоя «сладкодумен гост на държавната трапеза».
И Балтов ухилен се запъти към вратата.

II
Бирарията беше доста опустяла през това време. Чиновниците бяха се разотишли да вечерят. Шумът бе поотслабнал; мътните облаци дим на гъсти пластове свободно и мудно плаваха над масите и над главите на петнайсетината руменолици чехи и немци, които храбро стояха на поста си пред една батарея пълни и празни чаши. По-близо до ламбите няколко български дипломати бяха се углъбочили над вестниците и четяха между редовете на «Нойе Фрайе Прессе», за да отгатнат какво ще произлезе от руската нота за нихилистите. Оставаха още десетина души българи, които нито пиеха, нито четяха: разговорът им се въртеше около баловете и други дневни въпроси.
Жоржу запали нова цигара, изхвърли дълга струя дим из устата си, но лицето му пазеше вече някаква угриженост, която Аврамов забеляза.
– Кой беше негова милост, одевешният господин? – попита той.
Жоржу се намръщи, па му разправи ниско видния служебен чин на Даскарова и учреждението, в което служеха и двамата.
– Опасно животно е – продължи той, – дойде ли му нещо до ухото, тозчас при началството, а аз загълчах високо... Представи си, отвращение ми вдъхва, когато му подавам ръката си... Утре, представи си, например една интрига, един донос... и ти се чудиш и се маеш... Да! Вие сте честити, бай Аврамов, в благословената провинция... там такива неща не съществуват.
– Ба, и по нас ги има, само че там може би по-лесно знаеш кой ти е враг и кой приятел – отговори Аврамов.
– Да, да – пое горещо Жоржу, – тук е разврат и лицемерие навсякъде... Не търси характер у тукашните чиновници, тия «солидни винтове на правителствената машина», както ги наричат някои, те са на онова убеждение, на което им кажат да бъдат, и на оня бог се покланят, когото им посочат. За да запазят топличкото си местце, готови са да жертвуват всичко онова, което им дава човешка физиономия. Чиновник ме виждате и мен, но убежденията си не отричам... Опозиция съм... На черното, да ме убиеш, не казвам бяло... такава ми е натурата. Истина, не отивам по мегданите да се провиквам... Има много пък, които мислят като мене и така гледат на работите, но заравят мисълта си дълбоко като в кладенец и както щеш ги души, не можеш позна косъма им. Има и стотици такива политически хамелеони, на които те е срам да подадеш ръка, разбираш? И сега са важни птици, влиятелни чиновници, и къщи си направили, и земното си благополучие устроили... А честните, независимите натури гладуват по улиците или подсмърчат в кьошетата, забравени и презрени. Например Аврамов... ах, какъв честен човек, какъв добросъвестен службаш, рядкост, ви казвам. Вие можете да се гордеете с такъв един брат.…
– Не, той ми не е брат.
– Да, пардон, сетих се... едноименник. Все едно, прекрасен чиновник, а ще си умре на тоя скромен пост – архивар... Да? Майка му не се е потрудила, когато го е родила, да му претроши гръбнака, за да може да се кланя – ето неговия важен недостатък, разбираш? Просто ужас...
Жоржу заръча още две чаши. Той се разпаляше от собствените си думи: осъждането на обществените пороци усилваше възбуждението му заедно със словоизвергателството му – защото критиката е най-благодарната почва за красноречието: тя го питае и дразни. Еднаж минал на тая трепещуща тема, Жоржу не искаше да я остави. Внимателното слушане пък на Аврамова го насърчаваше. Той пое пак:
– Да, такова е обществото ни, любезни Аврамов, нашата столична, чиновническа интелигенция – мъжката... А женската – съвсем зарежи я! Тоест как? Кукли... Само за моди мислят... На всеки час модните магазини са натъпкани с госпожи нашенски... Една рокля не знаят да ушият, а вече знаят названието и качествата на всичките скъпи щофове и дрехи: и плюш, и брокар, и сатен де лион, и сорти де бал, и резен-мантел, и сатен-мервельо, и всякаква парижка попара... Писарските жени ламтят да бъдат облечени като началническите, началническите – като министерските, министерските – като майорските, а майорските си докарват рокли от Берлин, също, каквито носи германската императрица... Скандал цял! Възмущаваш се... Особено баловете, там вече, въображаваш си, жените в елемента си... Там можеш най-нагледно да се увериш колко е смешно това женско същество, което може да диша само под товара на разни фльонги, флинтифлюшки, турнюрчета, шарени дрипелчета, дантелки и корделки, и джунджурии, и безименни глупости. Най-ограничената, най-празната женска главичка у нас може да не знае хиляди работи, които трябва да знае всяка една жена, но знае всичките танцове, що са играли при дворовете на Лудвика XIV, XV и XVI: и полките, и кадрил-монстр, и лансието със смешното му кълчене, което наричат «реверанс», и това всичкото господин Балтов също ще нарече напредък и цивилизация?... Обяснявам си обаче пустотата на жените: жената е една смес от суетност, капризи и глупост... Тя не е съвършен човек, както е казал един учен. Но мъжете, мъжете със своите фракове и клакове, с които се маскират на баловете... бедни кавалери, просто срам! И всичко това е напредъкът, цивилизацията, българската столица!
И Жоржу яростно тупна с ръка по масата и отхлупи съвсем шапката си назад.
– Какво имаш да кажеш ти! – попита той внезапно Аврамова със сърдито устремен поглед на него.
Аврамов се поизчерви, изненадан от това питане, па зина да каже нещо, нещо напосока,защото той никак не мислеше да говори, а, напротив, беше решен да слуша още. Жоржу обаче го избави от мъчното положение, защото тутакси нов поток от мисли нахлу във възбудения му мозък и той пак почна: той пренесе атаките си в други сфери на българския живот; но фразата му ставаше вече уморена, мислите му излизаха на парцали, без яка свръзка, а ненавистта, която гореше в гърдите му, против всичко лошо и пошло се изказваше без въодушевление... Разговорът, или по-право, монологът на Жоржа губеше бързо живостта си, завяхваше... И най-после с една голяма прозявка той тури край на красноречието си и стана да се разплаща. Това действие предизвика пак препирня, сега с Аврамова, но Жоржу и тоя път остана победител.
Когато двамата другари излязоха из «Червен рак», на улицата беше съвършено тъмно. Студено беше, но вятърът бе престанал и мек снежец сипеше. Няколко минути те вървяха мълчешката, всеки под впечатлението на чувствата и мислите, които разговорът у бирарията беше събудил в душата му. Аврамов беше още цял развълнуван; пред взора му се откриваше един нов кръгозор; той гледаше сега с други очи на онова, което днес още го възхищаваше. Ето какво значи да оставиш провинциалното си задушено гнездце и да се прахосаш по столицата... Ето, човек се среща тука с хора като Жоржа, хора просветени, които умеят да съдят и критически да се отнасят към всичко, което лъщи отвън. Тоя Жоржу каза златни думи. Той още повече се издигаше пред очите му. Скоро и двамата се изгубиха в мрака на Александровската площад, пред двореца.

III
Сутринта, точно в девет часа, Жоржу се намираше в канцеларията при писмения стол. Който видеше Жоржа в «Червен рак» или на улицата, не би повярвал очите си, че е същият, когато го видеше на работа при ореховата маса със зелено сукно. Лицето му беше пак така пълно, румено, доволно, но как беше сега съсредоточено и осериозничало над купа канцеларски книжа! Една маска от студена замисленост бе метната въз него; очите му имаха строг и безстрастен поглед с отпечатъка на съзнанието на дълга, погледа на един човек, комуто службата е едно свещенодействие. Би казал човек, че тоя поглед никога не е знаял що е веселост и усмивка, а човекът, на когото принадлежеше – че си е израсъл на тоя писмен стол и че си е слял съществуванието с книжата на него.
С една реч, Жоржу съвсем не приличаше на Жоржа.
Внезапно лицето на Жоржа се замрачи. При деловата, служебната сериозност сега се присъедини и друга грижа, вътрешна и лична. Защото току-що му дойде на ума за снощната непредпазливост, която можеше да има фатални сетнини за него.
И едно неодолимо желание се появи в него да се види с Даскарова, да разбере как е работата, да се успокои.
«Ах, тоя Даскаров, ако ме е чул»!
Той попита един разсилен ниско за Даскарова.
– Дойде и влезе у господин министъра.
Жоржу трепна.
– У господин министъра влезе?
– Да.
– И щом дойде?
– Щом дойде.
– И още е там?
– Още е там.
Лошо предчувствие го обзе. «Защо така бързо е отишъл Даскаров при министъра? – помисли си той. – Навярно да направи доклада за онова...? И други път Даскаров тъй скоро влазяше у министъра и стоеше при него по цели часове, но на Жоржа се чинеше, че пръв път днес това става и именно за него, за Жоржовата гибел. При тия мрачни мисли Жоржу остави перото и се облегна отпаднал на стола си. Погледът му се устреми разсеяно на срещната страна, но тая разсеяност изразяваше силна грижа и безпокойство; устните му машинално и нечуто шушнеха: «Уволнен, уволнен, уволнен!» Червенината съвсем изчезна от бузите му и гаче и те внезапно се слепиха. «Уволнен, уволнен, уволнен» – шушнеше му нещо на ухото.
Вратата се отвори, влезе един друг разсилен.
– Господин министърът ви вика – каза той смирено на Жоржа и чака солдатски изправен отговор.
Жоржу попита със схванат глас:
– Мене вика? – И той втренчи очи в разсилния, като че искаше в лицето му да открие някой страшен секрет.
– Да – отговори слугата.
Жоржу скокна изведнаж, поправи с ръка вратовръзката, хвърли поглед на облеклото си и излезе,
Жоржу влезе в стаята на министъра доста пребледнял.
Министърът пишеше при голямото си писалище в ъгъла на широката, постлана с цветни и скъпи ковьори стая. Една голяма венска соба весело бумтеше.
До писалището стоеше Даскаров.
Жоржу се поклони ниско.
Въпреки всяко ожидание началникът му го погледна благосклонно и му поиска някакви сведения по едно служебно дело. Жоржу му ги даде и с облекчена душа се приготви да си иде.
– Ха, почакайте – обърна се пак министърът.
Жоржу наостри уши.
– Аврамов как ви се види? – попита министърът.
– Архиварят?
– Да, той. – И министърът пак се наведе.
– Добросъвестно се занимава, господин министре, добър чиновник – отговори Жоржу. В тоя миг той срещна недоволния поглед на Даскарова.
И министърът се понавъси.
– Да, занимава се добросъвестно, обаче повече с партизанство – забележи натъртено и пораздражен Даскаров, като хвърли строг, почти злобен поглед на колегата си. От вида на лицето и от отзива на Даскарова Жоржу сега напълно се убеди, че той е вън от всяка опасност и че всичко се касае до кожата на бедния Аврамов. Тая увереност изведнаж го охрабри и той дойде на себе си. Мина му през ума даже да се застъпи за приятеля си, да протестува против уверенията на Даскарова, но тая мисъл изчезна като мълния из главата му; чувството на самосъхранение преоблада над всички други душевни движения и той не зина нищо да възрази.
«И да кажа нещо, какво ще помогна?... Само ще въоръжа Даскарова против мене» – помисли си той.
– В партизанство не меси ли се? – попита министърът.
– Господин министре, нищо положително не мога да ви кажа... В канцеларията... гледам го... върши си работата... Какво прави обаче повън, нищо положително не зная, не гарантирам нищо...
Тоя уклончив отговор косвено потвърди клеветата на Даскарова. Той беше подписване смъртната присъда на бедния архивар.
Министърът поклати глава знаменателно и погледна Даскарова, комуто лицето сдоби самодоволно изражение.
Министърът кимна благоволително на Жоржа и се наведе пак над работата си. Жоржу се поклони и отиде в канцеларията си. Погледът му светеше; лицето му веднага сдоби прежнята си самодоволна гладкост, закръгленост и симпатичност. Подир страшното стряскане и уплашване идеше пълнейше успокоение. И пак заработи строго над книжата си.
На дванайсет часа Жоржу излезе из министерството. Той се запъти към тях си, като се здрависваше усмихнато с тогова и оногова. Маската на канцеларската сериозност пак остави лицето му изново благо и щастливо.
Когато се озова на «Дондуков» булевард, той забележи на един ъгъл залепено траурно известие. Той приближи и прочете името на умрелия.
– Рачев – избъбра той поразен. После прочете няколко реда под името на покойника.
– В три часа ще го погребват... Трябва да поискам отпуск за следобед – каза си той. И продължи пътя за към тях си.
Внезапно го извикаха от една бакалница. Той се извърна и видя Балтова.
– Здравствуй, Балтия!
– Здравствуй, какво ново?
– Нищо... Да, нашия Аврамов го постигна нещастие: отчислиха го.
И Жоржу ниско му разправи обстоятелството.
– И знаеш ли? Назначи се на мястото му Ходжов, братовчед на Даскарова... разбираш интригата?
– Клетият Аврамов! – издума състрадателно Балтов.
– И аз ужасно скърбя... И сторих длъжността си... Но... какво купуваш? Швейцарски салам ли? Я отрежи и на мене бе, да занеса закусчица за обяд – поръча Жоржу на бакалина.

IV
Балът беше в разгара си. Широката зала, прекрасно осветена от множество ламби и от един кристален полилей, гърмеше от звуковете на оркестъра; един ред дами в леки бални тоалети, някои от тях в grand и petit деколте, грациозно се въртяха със своите кавалери в черни фракове и със свит клак в лявата ръка; а когато те заставаха пак до стената, друг ред от танцуващи двойки се завъртяваше и захлъзгваше по гладкия лъскав паркет, който издаваше глух приятен шум от лекото прикосновение на крачетата, обути в атлазени ботинки. После танцът приемаше безбройни още фигури и еволюции по гьрмогласната команда на елегантния дирижор.
Играеха кадрил-monstre.
Аврамов, сгушен между зрителите, не сваляше очи от това възхитително зрелище; той пръв път в живота си присъствуваше на такъв празник. Всичко: звуковете на музиката, бляскавата светлина, скъпите цветни тоалети, голите гърди и рамене, миризмите, изтънчените маниери и грациозните движения на дами и кавалери, всичкият този столичен блясък зашеметяваше до немай-къде неговата провинциална душа. Всичко това беше така ново и лъскаво за него, така не българско, така поразително... Но дойдоха му на ума снощните думи на Жоржа и горчив песимизъм отрови впечатленията му. Той се намръщи и обърна към Балтова.
– Е, харесва ли ти се? – попита го усмихнато приятелят му.
– Аз ти много благодаря, дето ме доведе да видя бал в столицата... Чудесни работи... Но твоят Жоржу имаше право. Тая «цивилизация» не е за България...
Балтов го погледна насмешливо.
– Заразиха ли те неговите проповеди?
Аврамов го погледна сериозно, па отговори убеждено:
– Да, заразиха ме, защото виждам, че всичко истина говори, че е право... Трябва всеки патриот да има Жоржовите идеи и да се обяви против тия разорителни моди... Трябва страшна война да обявим на тая зараза.
– Много се разочарова ти, Аврамов: Жоржу е парадоксален, не слушай го... После, ние не можем да се повърнем към старото.
– Все едно ми е: не харесвам новото.
– Питай Жоржа тая вечер. Жално, че го няма...
Тоя разговор стана през кратката почивка, която делеше кадрил-монстра от лансието. Изведнаж оркестърът гръмна пак и в залата се образуваха десетина карета от танцуващи двойки... При всичкото му лошо настроение Аврамов се захласна в тая нова игра с изящните й дамски реверанси. Когато тя се свърши, разговорът се поднови между нашите приятели.
– Маймунства, български маймунства, нищо повече... Право казваше Жоржу – каза Аврамов.
– Срещнахте ли се и днес? – попита Балтов.
– Не; но снощи, подир тебе, дълго продължавахме разговора за софийските чиновници и балове... Това, което ми той описа, аз го виждам сега с очите си. Да, да, видях го днес, подир обяд, Жоржа, забравих – той вървеше с едно погребение.
– Да, Рачев е умрял... Те бяха най-големи приятели, от детински години приятели.
В тоя миг дирижорът на танцовете даде знак на музиката. Тя засвири пак.
Една вихрушка от черни фракове и полувъздушни свилени рокли се завъртя по гладкия под.
– Това е валс, най-изкусните играчи тука излазят – пошушна менторски Балтов на Аврамова.
– Има ли още много игри?
Балтов извади из външния джоб на редингота си една зелена хартийка.
– Подир валса следва котильонът, а с него се изчерпва програмата.
– Какво нещо е котильонът? – полюбопитствува Аврамов. Балтов му обясни.
– Ордените и подарките са донесени от Вена нарочно – завърши той.
– А ти защо не игра досега?
– На котильона ще играя... Видиш ли оная госпожица с небесната рокля? Нея съм ангажирал.
Но Аврамов внезапно го бутна силно и извика, като гледаше към вратата:
– Виж, виж!
– Какво има?
В тоя миг влазяше една богато накичена дама подръка с един кавалер, който имаше на гърдите трицветен знак от кордели.
Тозчас подир тях идеше един висок, елегантен кавалер във фрак, с бяла връзка и ръкавици. Той беше Жоржу.
Преди Аврамов да се съвземе от изстъплението си, като виждаше Жоржа тука и в такъв вид, Жоржу го видя и се спусна към тях...
– Ах, и вие ли тука?... Много хубаво!... Добро, добро... Представете си, днеска закъснях – и то по причина... Както и да е, успяхме пак с жената... А? Балът, кажи му здраве... А кое, Балтов, котильонът още не е игран?
– Сега подир валса ще се играе...
– Слава богу – каза радостно и бързо Жоржу; – а то насмалко щях да изляза на лъжа: още на съботашната вечеринка ангажирах госпожа Н. за котильона днес... Ето я, чакай да ида да й се поклоня, да види, че съм точен.
И Жоржу се завтече леко, спря се с нисък поклон пред една дама в деколте.

V
Аврамов потегли Балтова за ръка и излязоха в буфетя. Аврамов отведе приятеля си в един празен ъгъл.
– Обясни ми, за бога, каква е тая работа?... Аз нищо не мога да проумея – извика той, като разгърна ръце в недоумение.
Балтов разбра причината на смайването на приятеля си.
– Дето виждаш Жоржа ли тука? – каза той спокойно усмихнат.
– Та той е един чуден човек? Снощи се възмущаваше от тая комедия и маймунства, а сега ги прави сам. Забравил, каквото говорил: ни лук ял, ни лук мирисал. Одеве закопал най-добрия си приятел – сега иде да си изиграе котильона... Съгласи се, това е грозно, безхарактерност. Аз се чудя едно: как можеш да имаш тясно приятелство с такава личност...
Лицето на Аврамов се изчерви от негодувание.
– Напротив, Жоржу е добър човек.
– Ти се подиграваш? Аз сега си спомням и снощи как се примилкваше той пред оня Даскарова! И пак казваше, че е опозиция!
– Аврамов, ти си наистина от главата до краката провинциал, чистокръвен провинциал. Съставяш си окончателно мнение по първото впечатление, а после падаш от облаците на земята и се чудиш и зяпаш... Жоржу е добър човек, казвам ти, той не е нито низък, нито безсъвестен и в нищо не е по-лош от другите добри хора... Той е само по-умен и по-съобразителен от много други... Че Жоржу е опозиция в душата си, това е вярно, но Жоржу не отива да се удари и разбие в скалата... От такова безумие каква полза?... Няколкото любоугодливи думи към Даскарова или към началника си не му костуват нищо, но те са един як щит, с който той закриля положението си, къщата си, жената си, покоя си... Геометрическата прямолинейност скоро извожда насред улицата... Криволенето между морските камъни – ето в какво се състои философията. Жоржу напада чиновниците, нали? И как още? А Жоржу е немаловажен чиновник и трябва да ти кажа, че е чиновник, откак е пукнал руски топ в България... и настоящи чиновник. Той има два ордена вече и е представен за трети. Под всичките правителства е служил и всичките правителства са го знаяли за свой човек... Той е мислил, че сявга ще бъде по-полезен на отечеството си, ако му служи, отколкото ако се остави да го изгонят от служба и да бездействува. И той съобразява всичките си действия с тоя практически принцип... Каква полза да рита с бос крак ръжена, да донкихотствува, па като го смачкат, да си прави рожа на страдалец, да квичи и да души по телеграмите на вестниците, дано се някак размъти водата, та да се поправи и неговото положение... Това е глупаво наистина... Знаеш ли Аврамова, архиваря? Днес го отчислили!
– Как? Той го толкова хвалеше!
– Да, отчислен е, за да се настани на мястото му някой си роднина на Даскарова. Той е жертва на една Даскарова интрига... Жоржу се възхищаваше от Аврамова, но не е посмеял, уверен съм, да го защити, защото е знаял, че няма да го спаси – щом министърът е решил да го изпъди. А Аврамов, знаеш, е малко остричък и съвършено противоположен характер на Жоржа... Защо да рискува и себе си... Па, знаеш, «моята риза е по-близо до тялото ми...». Но Жоржу страшно и искрено за Аврамова скърби... Днес се видяхме.
– Скърби? – каза иронически Аврамов. – Както скърби и за днешния си приятел... та от голяма жалост не може да забрави котильона си... Остави ме, Балтов!....
И Аврамов извърна лицето си с отвращение, като че искаше да не види някой неприятен образ.
Балтов почака, за да се извърне, и продължи:
– И това му поведение не трябва да те учудва; то хармонира с принципите на неговата житейска философия... Каква полза да се косим и да се убиваме за едно непоправимо зло? Аврамова, другаря му, извадили, Рачева, приятеля му, закопаха днес... Но Жоржу е изпълнил човешките си длъжности: Аврамова съжалява в душата си, Рачева изпрати до вечното му жилище, а сега изпълнява длъжността си към живота: яде, пие, работи, танцува, защото от тия противоположности се състоят халките на веригата на человеческия живот... Кратък е той, защо да не се възползуваме от него?
Аврамов гледаше с растяще изумление другаря си; той не можеше да разбере: сериозно ли Балтов говори и иска да оправдае пред очите му поведението на Жоржа, или това всичко, което говори за него, е ирония? Погледът на Балтова продължаваше да пази своето обикновено спокойно насмешливо изражение. Това раздразни Аврамова, той каза ядовито:
– А какво ще ми кажеш: тоя Жоржу вчера бълваше змии и гущери върху Австрия и немците, и модите, а сега влачи жена си, облечена като херцогиня в немски дрипи, на бал, а сам се ококорил във фрак и с клак? Ругае чуждата експлоатация, а той сам я поддържа!... Според коя логика е това?
– Пак най-просто нещо – отговори Балтов. – Той говори онова, което е правото, и се възмущава от злото като човек с чувство, а живее, както всичките хора. Той няма да преправи света... Той е такъв, какъвто си е... Който е против обществото, той бяга от него и отива в планините... А Жоржу не е ексцентрик, нито е дивак. Той обича да живее, епикуреец е и ползува се от развлеченията, които му дава обществото... Щем не щем, ще му се покоряваме на законите, ще му снасяме тиранията, ще си изпразняме кесиите за австрийските гнилости и боклуци, като си запазваме пълното право да псуваме до бога и тях, и немците, и модите му, и обществото му... Какво искаш? Жоржу живее в столицата и като столичан живее столично. Това му е средата, това му е въздухът. Какво да прави? Па ако питаш, и твоят покорен слуга е такава птица.
– Да, но ти не държиш проповед в «Червен рак». Балтов, ти си поне последователен.
Балтов се втренчи в него, сложи си ръцете на рамената му и каза:
– И той е последователен, казвам ти: той прави като всичкия свят и не се дели от стадото. Той стои здраво на принципа си: опозиционствува, когато му прилегне, клатишапничествува, когато трябва, мижи и втелява се, когато е умно, ругае Австрия, защото всеки българин я мрази, ораторствува горещо против модите, защото това е на мода, следва ги – пак по същата причина... С кратки думи да ти кажа, Жоржу е човек от деветнайсети век. Български опортюнист, с всекиго
добър, всекиму приятел, всякога доволен. С една реч, твърде умен и прелестен човек!...
Аврамов гледаше втрещен на Балтова. Той не хващаше в чертите на лицето му нито подигравка, нито негодувание, то пазеше неизменно своята ехидно-спокойна маска. Възможно ли е пък, щото Балтов наистина да намира така естествено, правилно и даже почтено поведението на тоя необясним, безцветен и безпринципен човек.
– Как му е името на тоя Жоржу, да го помня? – попита Аврамов.
– Нали ви запознах снощи?
– Да, но той те пресече, бъбрицата, и аз не узнах фамилното му име. А после ти все Жоржу му викаше... Как е същото име на тая антика чиновник?...
– Името му е легион! – каза усмихнат Балтов.
И се завтече в балната зала, дето засвири музиката котильона, като остави другаря си дълбоко замислен в буфетя.

Март 1891 г.

***