Девочка с белой мазанки новелла

Жила была маленькая – такая радостная, лучезарная, добрая девочка-цветок. Она под любящими глазами родителей и охраной старшего брата прижилась в этом интересном мире людей и домашней живности. Самые яркие и запоминающиеся дни детства её прошли во дворе белой мазанки в утопающем от цветов дворе рядом с кошкой Машкой и собачкой Булькой, а также переливающимся всеми цветами радуги петушком и несколькими курочками.
Они всегда встречали её по утрам, своеобразно приветствуя и нежно отвечая на её ласковое поглаживание со словесными обращениями по именам. Им было так хорошо всем вместе.
Быстротекущие  дни эти навсегда врезались в её память. Мазанка была рядом с железнодорожными путями, да и отец её работал инженером железнодорожником.
Счастливо катились яркие беззаботные дни под звучные гудки поездов. Да и Папа с Мамой были без ума от своих двоих деток.
А в семнадцать лет, перед окончанием школы вдруг нагрянула война – жестокая и беспощадная. Эта война не только коверкала жизнь людей без разбора, но и вообще забирала её у них совершенно непредсказуемо, грубо и непрекословно.
Выживать было крайне трудно все эти годы в оккупации, где их судьба застала. Об этом страшном времени, спустя годы, девочка никогда не рассказывала.
После войны в разорённой стране не было легко. Работа чертёжницей на большом заводе, где она добросовестно проработала всю свою жизнь – не только обеспечивала вполне удовлетворительные жизненные потребности, но и помогла решить жилищные проблемы. Сначала это были комнаты в коммуналках, город расстраивался, дома росли в этажности и комфортности. И наконец через годы отпраздновали новоселье в отдельной однокомнатной квартире. Жила она с Мамой, отец подорвав здоровье на строительстве Турксиба стал инвалидом и умер ещё в войну.
Девочка талантливо рисовала ещё с детства, но художницей стать, как и семью завести так и не сложилось. Всё время казалось, что жизнь ещё вся впереди. С такой же одинокой подругой они регулярно посещали кино и театры. Море Крыма в Ялте радовало их с Мамой каждое лето во время отпуска.
Но время жизни пробегает очень быстро. Ушла в иной мир Мама. Затем и брата не стало. И она осталась совсем одна. Навещали племянники, их дети. В одиночестве на пенсии  тебя охватывают разные мысли и воспоминания.
Когда она в очередной раз кормила воробьёв и голубей на подоконнике кухни на шестом этаже квартиры – в памяти неожиданно всплывали картины чудесного беззаботного детства и та самая белая, зовущая к себе мазанка, как светлое пятно скоротечной сказки. Боже – как ей захотелось вернуться в тот улетевший в прошлое тёплый и бесконечно любимый, так запомнившийся, манящий своим очарованием мир душевного умиротворения...
...Один голубь был совсем ручной и позволял себя поглаживать, при этом о чём-то упорно рассказывал ей на своём голубином языке...

март 2020г.

      Дівчинка з білої мазанки
    новела

Жила була маленька – така радісна, промениста, добра дівчинка-квітка. Вона під люблячими очима батьків і охороною старшого брата прижилася в цьому цікавому світі людей і домашньої живності. Найяскравіші і пам'ятні дні дитинства її пройшли у дворі білої мазанки в потопаючому від квітів дворі поруч з кішкою Машкою і собачкою Булькою, а також красенем, що переливався всіма кольорами веселки – півником і декількома курочками. Вони завжди зустрічали її вранці, своєрідно вітаючи і ніжно відповідаючи на її ласкаве погладжування зі словесними зверненнями по іменах. Їм було так добре всім разом.
Швидкоплинні дні ці назавжди врізалися в її пам'ять. Мазанка була поруч із залізничними коліями, та й батько її працював інженером залізничником. Щасливо котилися яскраві безтурботні дні під звучні гудки поїздів. Бо ж і Тато з Ненею дуже кохали своїх двох діток.
А в сімнадцять років, перед закінченням школи, раптом нагрянула війна – жорстока і нещадна. Ця війна не тільки гнобила життя людей без розбору, але і взагалі забирала його у них абсолютно непередбачувано, грубо і беззаперечно.
Виживати було вкрай важко всі ці роки в окупації, де їх доля застала. Про цей страшний час, через роки, дівчинка ніколи не розповідала.
Після війни в розореній країні не було легко. Робота кресляркою на великому заводі, де вона сумлінно пропрацювала все своє життя – не тільки забезпечувала цілком задовільні життєві потреби, а й допомогла вирішити житлові проблеми. Спочатку це були кімнати в комуналках, місто розбудовувалося, будинки росли в поверховості і комфортності. І нарешті через роки відсвяткували новосілля в окремій однокімнатній квартирі. Жили вони удвох з Ненею. Татусь, підірвавши здоров'я на будівництві Турксибу, став інвалідом і помер ще у війну.
Дівчинка талановито малювала ще з дитинства, але художницею стати, як і сім'ю завести так і не склалося. Весь час здавалося, що життя ще все попереду.
З такою ж самотньою подругою вони регулярно відвідували кіно і театри. Море Криму в Ялті радувало їх з Ненею щоліта під час відпустки.
Але час життя пробігає дуже швидко. Пішла в інший світ Неня. Потім і брата не стало. І вона залишилася зовсім одна. Відвідували племінники, їхні діти. На самоті на пенсії тебе охоплюють різні думки і спогади.
Коли вона в черговий раз годувала горобців і голубів на підвіконні кухні на шостому поверсі квартири – в пам'яті несподівано спливали картини чудесного безтурботного дитинства і та сама біла, що немов кликала до себе мазанка – як світла пляма швидкоплинної казки. Боже – як їй захотілося повернутися в той, що відлетів у минуле, теплий і нескінченно улюблений, схований у пам'яті, привабливий своєю чарівністю світ душевного умиротворення...
...Один Голуб був зовсім ручний і дозволяв себе погладжувати, при цьому про щось досить настирливо розповідав їй на своїй голубиній мові...

Березень 2020р.