Дзвiнок вiд панi, або Нiчний автограф

Не пам'ятав знайомства: де, коли
ми бачились, і те, як пані звати,
і врешті, я не маю пам'ятати
усіх, з ким у компанії пили

напій, що зветься «кава запашна»,
а кава не бува незапашною,
отож, між пані милою і мною –
не сталось навіть келиха вина,

і пригадати довго я не міг
ні кави, ні компанії, ні пані,
я знав, що не освідчився в коханні,
так і сказав, не стримуючи сміх.

А пані пам'ятала день і час,
і номер телефону, зрозуміло:
я вірш читав, і пані попросила
мобільний – так траплялося не раз...

Я зрозумів, що пані, як завжди,
попросить книжку віршів і автограф...
«Вам книжку підписати? Ради Бога...».
Я добре ставлюсь до прохань простих.

Та пані перевершила усі
мої найсміливіші сподівання...
І йшлося не про пристрасть чи кохання,
а про каприз у всій його красі.

Не книжку, не автограф і не вірш
шукала пані цим дзвінком невинним:
«Мені лише Ваш голос був потрібен...
Лиш голос...». Пані не дзвонила більш...