530. Василь Сус. Молодой Гете

МОЛОДОЙ ГЕТЕ

Свинцовый сумрак выползал из комнат
двадцатилетним хлюпаньем. Чернела
скамья тяжелая. А в окнах космос слеп.
Качался в склянке шпатовый\розовый мускат.
И стол клонился. Шторы у окна
шептались с ветром.Терлись о ботфорты.
И дум труха, ночами перетертая,
лиловела нестерпно, как табак.
Мольберт молился. Жажда полотна
стекала тенью к глиняному полу.
Круги перед глазами, взгляд слепило
гусиное перо.
Уже вино
не опьяняло. Смятая душа,
как мотовило, прошлым обрастает ,
в шезлонге на лопатки упадает
и между комнат — бестелесно шастает.
Светлеет день, как легкое пятно,
уж клавесин глазеет перламутром.
И контрабандою рассвет идет,
как перламутр, холодный, взбаламученный.
Сошла под травы ночь. И на стене
фарфор граненый светом заиграл,
вино заволновалось  в хрустале,
бумага, локти, и шлафрок — все в пятнах.
Ночь недописана и недопита,
но утро непочатое дрожит.
Он вырвался, как конь, что бьет копытом,
провозвещая  хищный гон копыт
до маковой степи - где  на ветрах
и - на ветрах - лесов, ходящих ходором...
Где — на ветрах — девиц переполох
от поцелуя,  терпких ягод глидовых.
Иди ж - любись, целуйся, шаленей,
упейся голубым, зеленым, зельным
и поклонися Матери доземно
за ночи черные и пламенные дни.
Рассвет проволглый иволгу будил,
и соловьи луч солнца проволожили.
Иди - мужай и сам себя умножь
в рассветной радости и радостной беде.
Иди - чтоб сердце высветлить с ночей
в весеннем майском поле на безбрежности.
Не мешкай -ты повсюду вечный дервиш
с сомнамбуличным сполохом очей.
Так прорывайся - в поле, до воды,
к горам и звездам, молодому смеху.
Так прорывайся - сквозь людей ехидство,
и пересуды, осужденья, и суды.
Пускай тебя замает больший свет
и ночь великая замает над светами,
ты ж, выпроставши руки, прорывайся,
рвись вне себя:
- Привет тебе, привет,
о зельная Земля!
III. 1965

МОЛОДИЙ ГЕТЕ
Мишастий морок виповзав з кімнати
двадцятилітнім хлюпотом. Чорнів
важкий ослін. У вікнах всесвіт сліп.
Гойдався в шклянці шпатовий мускатель.
І стіл прямів. І штори край вікна
шамріли з вітром. Об ботфорти терлись.
І мерва дум, ночима перетерта,
нестерпно ліловіла, ніби кнастер.
Мольберт молився. Спрагле полотно
стікало тінню по рудій долівці.
І розпливались кола, очі сліпли
над гусячим пером.
Уже вино
не покріпляє. Зжужмлена душа,
мов мотовило, обростає згадками,
в шезлонгу западає на лопатки
і по кімнаті — безтелесно шастає.
Легкою плямою світліє день,
вже клавесин шаріє перламутром.
І контрабандою світання йде,
мов перламутр, холодне й каламутне.
Зійшла під трави ніч. І на стіні
гранчаста заряхтіла порцеляна
і хлюпнуло вино у кришталі,
папір, і лікті, і шлафрок — заплямлені.
Ніч недописана і недопита,
але неспитий ранок майорить.
Він вирвався, мов кінь несамовитий,
віщуючи сухокопиту хіть
до макового степу — на вітрах
і — на вітрах — лісів, що ходять ходором...
Де — на вітрах — дівочий переляк
од поцілунку і терпкого глоду.
Іди ж — любись, кохайся, шаленій,
впивайся голубим, зеленим, зельним
і уклонися Матері доземно
за чорні ночі і червоні дні.
Провілглий ранок іволгу збудив,
і солов'ї проміння проволожили.
Іди — мужній і сам себе помножуй
у ранній радості і радісній біді.
Іди — щоб серце висвітлить з ночей
у майовому полі на безмежжі.
І не барись — ти завше вічний дервіш
з сомнамбулічним спалахом очей.
Тож проривайся — в поле, до води,
до гір, до зір, до молодого сміху.
Тож проривайся — крізь людську зловтіху,
пересуди, і осуди, й суди.
Нехай тобі замає більший світ
і більша ніч замає над світами,
та, випроставши руки, у нестямі
ти проривайсь:
— Привіт тобі, привіт,
о зельна Земле!
III. 1965