ДОЩ I ТИ

 
(верлібр)

А він шумить, Він заважає мені спати.
Нікому іншому він не завадить аж ніяк,
він лиш мені не стукає, - періщить у вікно,
бо це не дощ. Це ти шмагаеш моє серце.

І спогади кружляють в танку із думками.
Вистукують чечітку, віддають у мозок.
Не можу спати я. Шрапнельний дощ,
залиш мене, не плюй у очі й в душу.

Втомився я не спати третю ніч підряд. Журба,
залиш мене. Тобі ж я все ще не байдужий.
Ну, хочеш, я тобі усе віддам: бинти, і ліки,
дощі-верлібри-роздуми, неначе власну кров.

Не лий мокрінь із неба, бо з тобою
поллються кулі й розпач, зради й біль.
Не треба, бо розбудиш в запалі усіх,
і будуть всі ходити під залізними зонтами.
 
Дощ, краще не буди їх. Лиш буди мене.
Усе одно я більше не засну. Спокійно
прийду-приляжу коло тебе, рідна і кохана.
Вростемо в землю, потім висохнем на сонці.

І будемо нарешті, люба, разом бозна-де.
Періщи землю дощ, щоб колисать людей.