Лина Костенко. Жду день, когда себе скажу...

             * * *
Жду день, когда себе скажу:
в стихах строфа вот эта совершенна.
О, как, быть может, затужу!
И захочу ей смерти непременно.
И как я испугаюсь: что теперь?!
Уже вершина, где ж мои дороги?
... Он старым был. И наступила смерть.
Ему лизали руки эпилоги.
Ему приснился жилистый гранит.
И плакала навзрыд тоска органно,
Он Богом был. Он сотворил свой мир.
И отвернулся: было всё неважно.
Блуждали где-то руки, и в тенях
тускнели фрески, восставали глыбы.
Те руки были в ссадинах, рубцах -
они всю жизнь с камнями говорили.
Уж небо есть. Но нет всё потолка.
Леса строительные в дождь качались.
Внизу ревела, тюкала толпа.
Тяжёлой кистью колебания метались.
А он упасть боялся на толпу.
Смеялись скифы и этруски в спину.
И он сорвался. Прямо на плиту,
ему не больно, сразу и погиб он.
И вот лежит и некому его
с плиты базилики убрать спокойно.
Проснулся он. Нет боли, ничего.
Всё отнялось навеки, безнадёжно.
Нажился он. И недругов нажил.
Ему без года было девяносто.
Жизнь прожил и друзей он пережил,
и умирал так грустно и так просто.
Как веки тяжелы ... И след слезы ...
И сожаленье от одной потери:
"В искусстве я узнал одни азы.
Одни азы! Жаль умирать при деле ..."
Покой ему. Был странный человек.
Его душа служила стойкости примером.
Чтоб так искать всей жизни долгий век -
и лишь азы! - а где же совершенства мера?
Какая стойкая ты, совесть мастеров,
тебе не страшно навигаций Леты!
Была тяжёлая эпоха, не до снов -
теперь же все художники, поэты.
Все гении.
На вечные весы
кладут шедевры в творческом полёте.
Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
был Микеланджело Буонарроти.

        19.10.2020 г.

Перевод с украинского Владислава Бусова


            * * *
Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
"В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати..."
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

         Лина Костенко