529. Василь Стус. По горло жизнью сыты мы...

По горло жизнью сыты мы -
Любовью, верою и криком
Опустошенные. И тихнем
И понапрасну гаснем мы.
Ведь что народ? Народ совет даст,
Народ дарует и сникает,
Народа доля нелегка,
И что, когда он вдруг продаст
Украйну, золото степи,
И заповедные могилы,
И тополей больных пониклость
И жаждет из ключа испить,
И хочет сразу перепить
Пришельцев долю и недолю.
И перепьет себя меж болью
И забытьем. И снова жить,
И снова ниву недожатую
Лелеять молча. Ворожить,
Доколе будет мне служить
От прадеда еще лопата,
Отцовский заступ, и печаль
Любимой матери, и слезы
Моих дедов, и крик сестер,
И дни в слезах. И сердца боль,
И все, что в сердце есть? Как знать.
Но я живу пока еще,
Не биться, значит помирать.



Ми переситились життям —
Коханням, вірою і криком
Спорожнилися. І тихнемо
І пригасаєм без пуття.
Бо що народ? Народ порадить,
Народ дарує і зника,
Народу доля нелегка,
І що, коли він раптом зрадить
Вкраїну, золоті степи,
І заповідані могили,
Й тополь потоптану похилість
І прагне з джерела допить,
І прагне зразу перепить
Чужинцям долю і недолю.
І переп'є себе між болями
І забуттям. І знову жить,
І знову ниву недожату
Плекати мовчки. Ворожить,
А доки буде ще служить
Мені од прадіда лопата
і заступ батьків, і печаль
моєї матері, і сльози
моїх дідів, і крик сестер,
і в схлипах дні. І серця біль,
І все, що є у серці? Хто зна.
Та я живу поки тепер,
Не переб'юся, то сконаю.