Василий Стус. Осветило грани двух миров...

Осветило грани двух миров что-то
неопределенное-знакомое.
Яркие краски зажурчали, как печали,
ножами острыми. Взгляд мой приковали.
Предчувствий вещих упругий парус, сам
за собой я вплавь пустился - не столько
от ветров - от ожиданий и воспоминаний.
Как краски трепетали, объединяя
поцелуями миры!
Сердечко пылкое стойким сердцем стало,
как дуновенье сна передрассветного.
Зашевелилось небо, ожило
весенним громом славным. Голос
Божий начитывал ветхозаветную книгу
(вольготный ветер страницы перелистывал).
За миражами жаждущими,исчезаемый, слышу:
на ладонях доль меж пальцев
потекла, словно песок, дождями
перемытый, вся жизнь моя. До нее
не дорос я, как младенец, вошел в
непреодолимый миг. Литавр тарелки;
высоты и дола грани - колебались
как медь торжественно. Тяжко
сердечко отекало, стремясь найти
меня, постичь и трепетом обдать.
Как же пропадал я в тех ладонях доль.

Оригинал:

Василь Стус.Замерехтiло межи двох свiтiв...
Замерехтіло межи двох світів
щось невпізнанно-знане. Ярі барви,
по ньому заструміли, мов жалінь,
тоненькі леза. Погляд мій взяли.
Вітрило пружне віщих начувань,
я сам пустився плавом за собою -
не стільки од вітрів, як од чекань
і спогадів. Як барви тріпотіли,
єднали поцілунками світи!
Метке осердя сталим серцем стало,
як протяг полохкого досвіт-сну.
Заворушилось небо. Ожило
весняним добрим громом. Глас
Господній начитує старозавітню книгу
(вільготний вітер горне сторінки).
За шелом'янем виспраглих видінь,
ЗНИКОМИЙ, чую: на ДОЛОНЯХ ДОЛЬ,
поміж обачних пальців потекло,
немов пісок, дощами перемитий,
моє життя. До нього не дорослий,
я, майже немовля, ввійшов у мить
неподоланну. Тарілки литавр; площини
вишу й долу- колихались,
як мідь уроча. Тяжко набрякало
осердя, прагнучи знайти мене,
спостигнути і трепетом обдати.
Як я губився в тих долонях доль.