528. Василь Стус. Так все звенело - синью, садом,

Так все звенело - синью, садом, радугой,
роз розовых непрочною красою,
и голоса вздымались над округою.
И был мне голос  - новою бедою,
разлукою, далеким криком радости,
когда сквозь щели, через крик ограды
из-за расчетливости, из-за осторожности
глухая боль стремительных ударов
сердец тугих — так кровь по капле скапывала,
так зори душу рвут еще до света,
какая же из душ  святых ступала
в мой тяжкий след - не просто ж так, наверно,
под солнцем знойным лета пыль взвилась
как помнится - от Моршина до яра
Протасова:  так изумись же каре,
что в столько нимбов бьется вкруг чела.


Так трембітало — синню, садом, тугою,
рожевих руж красою колихкою,
і голоси здіймались над округою.
Був голос і мені — лише новою
розлукою, далеким зойком радості,
коли нараз крізь крики дроту й шпари
заради обереги і ощадності
глухих болінь прогонисті удари
спруглілих серць — так кров по краплі скапувала,
так часом зорі душу рвуть з-над досвіта,
котрась із душ із янгольських утрапила
у мій тяготний слід — і так неспроста
знялась під сонцем липня кушпела
поспогаду — від Моршина до яру
Протасового: подивуй покару,
що в стільки німбів б’ється вкруг чола.