Огорнулася в тишу, - незважала.
Потонула в безодні печальних очей
І собі рятівного човна не бажала.
Загорнулась у душу, - В тривожну.
Пульс вистукує щемний мотив,
Ніжність крилами впала як крижмо...
І зізналась собі ,і відкрила в собі,-
Так ніколи іще не любила.
І спокійно на серці, і ніде не штормить, біль затих, - не болить, не болить.
Пам'ятай не забудь день, що був лише мить, день і вечір в якому душа не болить...
Вітер з двору прохолоду осінню приніс. День почався з дощу,
навіваючи думи мрійливі.
Дощ збігав із дахів повноцінним струмком в парасолі ховав місто мрії.
Чорна кава гаряча й смачна - смак бажання.Так приємно гірчили вуста, і кохання.
Осінь тихо зайшла ,зачепилась в портьєрі, і тремтіла душа від солодкого щему.
В дощовому полоні ми на мить опинилися, - Чи була то реальність, чи все нам наснилося...
В дощовому полонi
© Copyright: Светлана Ганоцкая, 2020
Свидетельство о публикации №120100809286
Свидетельство о публикации №120100809286
Рецензии