Сумую друже, знову за тобою

Я знов одна,у роздумах своїх...
Сумую друже,знову за тобою.
Молитву шлю від невеликих лих...
Та огортаю в спогади з любов'ю.

Й отим теплом,я щиро поділюсь...
Зігрію душу,загубившись в зорі.
Та й кивну місяцю...ще в голос засміюсь.
Не дивлячись на те що холод в горі.

Що море повне,що ідуть шторми...
Що вітер свище,одяг твій зриває.
І так хотілося б,щоб були ми...
Та прикро так...що нас іще не має.

Я знов одна,та серед сотні літ...
Зостанусь я навіки в серці твому.
Розквітну лиш,мов райдуг,-ніжний цвіт.
Мов місяць гляну у віконце дому.

У глиб кімнат що в серці твому є.
У темінь ту що серце рве на клоччя.
У павутині часу що снує.
Немова павук...та муху мов волочить.

Та гіркота що поїть ще мене.
Та невідмова. Й та невлучна доля.
Можливо нас з тобою відверне...
Чи приверне...пригонить вітер з поля.

І там у нім зостанемся в віках.
В віки ввійдем без імені одначе.
І скам'янієм золотом в роках...
І слухать будем,дощ як в небі плаче.
  (Понкратова.О.В.)