Кохання

1.
Ми не прощалися, бо й разом не були,
і відстані далекі стали більші,
і літні квіти хутко відцвіли –
та й загубились у осінній тиші.

Тож відгуком щасливої пори,
коли були попереду надії,
рядок вірша спливає… Не свари,
що зрозуміти мову  не зумієш.

З глибин душі зринає мова та,
тремтлива і співуча… Незабута.
Не треба більш ніяких запитань…
Було кохання – випала спокута.


2.
Нащо мені тая мова,
на якій не втямиш,
про що моя розмова,
мій любий товариш?
Та ж скажу тобі я знову,
що немає в світі
ані мови, ані слова
душу зрозуміти.

3.
А що б то мала я тобі сказати,
якби колись зустрілись випадково?
Змогла б зніяковіння подолати?
Знайшла б чи ні якесь доречне слово?

Авжеж, ні крихти сумніву не маю,
бо від ілюзій не лишилось сліду,
 і вже я знаю, що оте «кохаю»
не злиток золотий, а грошик мідний.

І я змінилась, бо навчилась в тебе,
що почуття  не вічні, лиш на мить.
І жалкувати ні за чим не треба:
згорає все… І все перегорить!

4.
Якби ж зустрілись зараз ми, то я
тобі б пісень веселих наспівала…
Нас підхопила б звуків течія –
в завзятім танці ніби б закружляла.

Минули роки. Та й життя пройшло.
Змінились ми. Змінився світ довкола.
А ніби вчора в серці те було:
кохання нерозділене і школа…

Кохання перше… Той болючий слід
тепер солодким став у мить натхнення…
Останнє? Нерозділене? Не слід
на розпач витрачати й сьогодення.

Усе минає. Так! Минає все!
Кохання найжагучіше згасає.
Одне натхнення радість  нам несе
і відкриває знову шлях до раю.